Читати книжки он-лайн » Пригодницькі книги 🏞️🌲🌊 » Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 107
Перейти на сторінку:
Юренєв розповів йому про хлопчика, який врятував його від переслідування. Юренєву потрібно було зміцнити своє право називатися підпільником. Коли ж він назвав ім'я хлопчика, а потім, на прохання Охотникова, докладно описав його зовнішність, то був просто вражений тією зміною, яка сталася з його співбесідником. У Охотникова зблідло обличчя, руки судорожно вчепилися в гімнастьорку, наче йому забракло повітря.

— То ж був мій син! — видихнув він. — Миколка!

Коли Юренєв сказав, що все це сталося у дворі Микити Борзова, в Охотникова зникли останні сумніви. Він засміявся так весело, що всі в бараці притихли. Люди одвикли від веселого, душевного сміху. Тут, серед страждань і горя, він здавався глумом.

— Та замовкніть, ви! — крикнув хтось високим надірваним голосом з іншого кінця барака.

Охотников обірвав сміх, глянув на Юренєва і мимоволі відсахнувся — так пронизливо той дивився на нього.

Деякий час вони сиділи мовчки, і почуття тривоги все більше огортало Охотникова. Сталося щось таке, чого він не міг зрозуміти.

Цілу ніч Охотников не спав, заважали роздуми. Він згадував Катю, знов і знов уявляв собі, як його маленький відважний син рятує Юренєва. Тепер у цьому хлопчику — все його життя! Чи побачаться вони коли-небудь?

Нещасний той день, коли під час відходу наших військ його контузило вибухом бомби. Опритомнівши, він побачив навколо себе ворогів… І знову уявив собі маленьку постать Миколки, який, спотикаючись, бреде за колоною полонених…

В потилицю йому дихав Єременко. До грудей щільно притулилася широка спина Юренєва; він лежав нерухомо, якось завмерло. Охотникову здавалося, що він не спить, а тільки затаїв подих. Коли черговий крикнув: «На правий бік повернись!» — і всі автоматично повернулися, Охотникову видалося, що в темряві блиснули очі Юренєва. І неспокійне, вороже почуття, якого він не міг позбутися, стало ще більш відчутним і певним…

Юренєв справді не спав. Він напружено думав про те, як йому бути. Звичайно, Курт Мейєр зрадіє, коли він видасть комуніста, чоловіка Охотникової, який користується серед полонених довір'ям. Але чи заплатить він ту ціну, яка дозволила б йому вибратися звідси?.. Ні, Курт Мейєр надто хитрий, з ним треба торгуватися, а для цього потрібно мати більше товару. «Терпіння, — сказав собі Юренєв, — терпіння, Михайле! Ти на вірному шляху. Умій мовчати, і ти переможеш. Що більша ставка, то вагоміший виграш!..»


Розділ чотирнадцятий
РОЗВІДКА

Рано-вранці Колесник одержав повідомлення, що на станцію Синельничі прибув незвичайний ешелон — тридцять платформ із сіном. Судячи з того, як старанно сіно спресоване у великі тюки, і ще з деяких інших ознак, його, напевне, везуть здалеку, можливо з самої Німеччини.

Дивна річ! Як правило, німці для своїх обозних коней забирали сіно в селах. Правда, на середньому Доні, у мадьярів, була кавалерія, але й для неї ніколи не доставляли сіно цілими ешелонами.

За півгодини в бліндажі відбулася військова рада. Колесник докладно розпитував одного партизана з місцевих жителів, що то за станція Синельничі, а Геннадій Андрійович, розстеливши на столі карту, уважно вивчав дороги, які вели до неї.

Партизан докладно розповів про свій район. До війни Синельничі були невеликим полустанком з трьома коліями і навіть без водокачки. Але тепер цей полустанок набув дуже великого значення — він став крупною тиловою базою гітлерівців. Підходи до нього укріплені, в багатьох місцях споруджено доти, довгими смугами тягнуться дротяні загорожі і мінні поля. Прорватися до станції без бою неможливо.

— Ось що, — вислухавши його, сказав Колесник, — я мушу все перевірити своїми очима. Сходимо в розвідку, а тоді й вирішимо.

Через дві години невеликий загін з п'яти чоловік заглибився в ліс. До станції навпростець було не більше десяти кілометрів. Крім Геннадія Андрійовича і Колесника, йшло ще троє партизанів-автоматників. Колесник взяв їх з собою про всякий випадок: а раптом доведеться послати зв'язкового назад у табір — та мало які обставини можуть скластися в дорозі.

Півтори години вони пробиралися болотами; партизани вели їх ходженими стежками; під ногами хлюпала і пухирилася гнила вода, проте товстий мох витримував вагу людей.

йшли, розтягнувшись один за одним, зрідка зупиняючись, щоб відпочити і попоїсти. Колесник помітно втомився. Він був з тих силачів, які можуть вижати багатопудову штангу, але не переносять тривалого фізичного напруження; Геннадій Андрійович до крові понатирав п'яти, він приховував біль, старався не відставати, рухався слідом за молодими партизанами, які йшли, тихо перемовляючись, наче й не було тут на кожному кроці небезпеки.

Раптом зовсім близько, за деревами, протяжно і хрипко загув паровоз. Усі мимоволі зупинилися, немовби гудок попереджав про небезпеку. Колесник послав одного з молодих партизанів розвідати обстановку — вздовж залізничного насипу, мабуть, розставлено пости. Тепер головне — зуміти їх обійти і непомітно наблизитися до станції.

Партизан ходив хвилин десять, а коли повернувся, на його круглому, розчервонілому од вітру обличчі з короткими рудуватими вусиками, які він відпустив, щоб здаватися старшим, була розгубленість. Ще здалеку він безнадійно махнув рукою, і Колесник пробурчав крізь зуби:

— Цього Куликова ніколи більше не посилатиму. Завжди доповість щось неприємне!..

Але справа була зовсім не в Куликові. Щойно пройшов поїзд з німецькими солдатами, і вздовж насипу через кожні двісті метрів стоять вартові. На крутому вигині дороги, там, де колія починає поступово спускатися до моста, побудовано великий дот з кулеметами і гарматою. Ще два-три дні тому його не було…

Вирішили знову заглибитися в ліс, зробити гак і вийти до порослого деревами горба, з вершини якого можна роздивитися, що відбувається на станції.

Про цей перехід Геннадій Андрійович згадував потім довго. Грубі онучі, якими він невміло обмотав ноги, здавалися йому терпугами.

Нарешті Колесник помітив, що Геннадій Андрійович кульгає, зупинив загін. Побачивши його скривавлені ноги, він скрушно похитав головою і звернувся до партизанів:

— У кого чоботи великі?

— У мене, Антоне Мироновичу, — відгукнувся Куликов.

— Ану, обміняйся з товаришем Стременним і покажи йому, як

1 ... 31 32 33 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"