Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

мої болі. Потім довелося нам їхати автобусом, мене примістили лежати на сидіння і десь пізно вночі ми доїхали до Павелча. Замість їхати аж до Станиславова, а потім уранці потягом до Ямниці, мені з Маликом прийшла ідея з Павелча піти пішки додому: йому було кілометрів зо три, а мені в долішній кінець Ямниці — 4 чи 5. З великим трудом я доволік ноги додому.

Наше обійстя було обгороджене досить високим парканом з брамою для воза і фірткою для людей. І брама і фіртка замикалися на ніч, так що мені прийшлося перелазити через браму, щоб дістатися до хати. Якось я з великим болем і трудом викараскався на ту браму. Я приліг на ній і мізкував як би то з неї злізти вниз. Саме в той час вийшла мама доїти корови і побачила, як я силкувався злізти з брами і що зі мною щось негаразд. Вона скрикнула: "А ти, вороже тяжкий, уже с си наробив і ти думаєш, жи я тебе тепер буду обходити?" Відчувши, що співчуття не буде, я сам якось зліз, досунувся до хати й ліг. До школи того дня я не зміг піти. Мною зайнялася наша баба, що була для нас домашнім лікарем і все виручала нас з біди. Через день мені трохи полегшало. Я пішов до школи, а потім до нашого клюбового лікаря, прихильника др. Я. Хмілевського. Він поклав мене під діятермію. Потім пішов я до Каси хворих, яка опікувалася залізничними робітниками і їх родинами. Там мені почали прикладати якісь гарячі подушки і за тиждень мені так полегшало, що в наступну неділю я брав участь у змаганні проти коломийської "Гасмонеї", яку ми перемогли з двозначним вислідом (здається 14:0).

Наші останні змагання за вхід до "А" кляси відбулися в Коломиї. Тому що ми в той час мали запевнене першеньство на початку змагання нам чомусь не щастило: можливо тому, що ми недооцінили противника.

По якихось 20 хвилинах "Гасмонея" вела перед 1:0. Наші коломийські українці були розчаровані. Заносилося на встид; ми якось спам'яталися і почали грати з більшим завзяттям і вкінці ми здобули перемогу 8:1. Коли ми повернулись до Станиславова, управа і прихильники "Пролому" влаштували для нас прийняття. Були різні хвалебні промови з подяками і ґратуляціями за вхід до найвищої кляси в станиславівській окрузі, яка теоритично була на тому рівні що і львівська окружна ліґа, в якій змагалися наші команди "Україна" і "Сян". Одним із промовців був др. Хмілевський, який підкреслював особливо те, що "Пролом" має в своєму складі трьох молодих ґімназистів і що один з них (цебто я) є навіть форцуґом (форцуґ — це відмінник навчання). Бо якось так уже бувало, що рідко серед футболістів зустрінеш добрих учнів. У нашій клясі, наприклад, добрі футболісти ледве перелазили з кляси до кляси. Один рік я сидів на одній лавці з Зенком Білецьким, який мав не абияку проблему з наукою і якого я часто рятував — або даючи йому відписувати завдання, або підповідаючи йому, коли його питав учитель. Часто мене на цьому приловлювали, так що це було плямою на моїй поведінці. Із тих кількох форцуґів у нашій клясі тільки я був тим, що часом діставав "добре" на свідоцтві з поведінки. Звичайно всі, а особливо форцуґи одержували з поведінки "дуже добре".

Тоді, як ми почали грати в "Проломі" Зеня Білецького вже не було в нашій ґімназії, а що з ним сталося, не знаю.

Із тих часів глибоко врізалися в мою пам'ять ще одні змагання зі "Станіславією", як передзмаг перед товариською зустріччю між "Ревєрою" і львівською "Україною". Ми перемогли тоді 1:0. Рішальні ворота здобув Ромко Панчук сильним піввисовим стрілом з-поза шістнадцятки у ріг воріт. Це були перші змагання, де нам, молодшим, випадало грати перед заповненим стадіоном і трибуною, а як головні змагання закінчилися високою перемогою "України" (6:3), то це був тріюмф двох українських дружин. Ми, гравці обох команд і вся наша українська публіка, були в той день сповнені радістю і гордістю.

ВИБУХ ВІЙНИ — НОВА ОКУПАЦІЯ — НОВІ ПОРЯДКИ

Хоч "Пролом" увійшов до "А" кляси, але збіг історичних обставин не дозволив нам в ній грати. Сезон починався восени, а 1 вересня 1939 року вибухла Друга світова війна. Західню Україну зайняли совєтські війська, спортові клюби перестали існувати, все життя переходило на іншу систему й інші організаційні форми.

Щоб з'ясувати ті всі переміни, треба б було далеко відійти від моєї основної теми. Отже, зміни в школі та в інших закладах та установах, стріча з новою системою і новими людьми зі Сходу — все те відсунуло спортові зацікавлення на дальший плян. І та осінь для спорту пропала, зимою футболу не було, лише під кінець весни 1940 року почалися спроби відновити футбольну діяльність. Почалося передовсім у нас в Ямниці. Тому що "Пролом" перестав існувати, створилися в Станиславові різні нові команди, як "Динамо", "Спартак", "Буревісник" та інші, але ми, ямничани, колишні змагуни "Пролому" приєдналися не до них, а до ямницької дружини.

Головою так званого Будинку Культури в Ямниці був призначений Микола Дуткевич, який колись був членом КПЗУ. Але він скоро розчарувався в совєтському режимі і, як чесна та порядна людина, втішався серед нас пошаною і симпатією. Він звернувся до нас, студентів, щоб якось відновити культурне і спортове життя. Звичайно, від нього влада вимагала якихось показників його роботи, бо почали влаштовуватися різні конкурси самодіяльности хорового й театрального мистецтва, тому й ми долучилися до того, щоб йому допомогти. Почали ми готувати вистави, а також хорові виступи. Наш хор здобув навіть перше місце на обласному конкурсі.

До організації футбольної дружини вступив і Богдан Дейчаківський. Він був одним із тієї інтеліґенції, що залишилася під совєтською окупацією. Щоб щось робити, головне те, що було політично нейтральним, — на якийсь час він став провідником нашої дружини. Крім нас, з екс-проломівців (Зуб'як, Малик і я), в дружині були