Читати книгу - "Острів доктора Моро, Герберт Уеллс"

часом чіплялися за мою одіж.

Обличчя Монтгомері почорніло, і сам він ледве дихав. Я покропив йому лице морською водою, а під голову підклав свою куртку. Млінг був мертвий. Одне поранене створіння,- людино-вовк із сірим бородатим лицем,- лежало передньою частиною тулуба на ще не догорілій колоді. Бідолашна тварина була так скалічена, що я з жалощів тут-таки пристрелив її. Другим створінням була бико-людина, закутана в біле. Вона також була мертва. Більше нікого з тваринного люду не було на березі.

Я знову підійшов до Монтгомері і, кленучи свою необізнаність із медициною, став біля нього на коліна.

Недалеко від мене згасало багаття,- ще виднілися обвуглені кінці перегорілих посередині колод упереміш із попелом від хмизу. Мене здивувало - де б ото Монтгомері міг знайти таких дров? Я помітив, що вже світає. Небо пояснішало, місяць на заході став більш блідий і прозоріший у чистій блакиті ранку. На сході небо палало багрянцем.

Тоді я почув, як щось позад мене падає й тріщить. Оглянувшись, я скрикнув з жаху й схопився на ноги. Над загорожею валували великі безладні клуби чорного диму, і крізь їх зловісну темінь пробивалось криваво-червоне полум’я з покритого тростиною даху. Я бачив, як звивисті вогняні язики повзли схилом покрівлі. Сніп вогню вирвався з моєї кімнати. Я тут же збагнув, що сталося. Мені пригадався дзенькіт скла: кидаючись на допомогу Монтгомері, я, певне, повалив купу ящиків і розбив лампу.

Неможливість урятувати будь-що з речей, залишених у загорожі, була цілком очевидна. Я знову подумки вернувся до плану своєї втечі і, швидко обернувшись, глянув у напрямі човнів, що були на березі. Але човни зникли! Біля мене на піску лежали дві сокири, довкола валялися тріски та уламки дощок, а темне згарище диміло у світанковій імлі. Це він спалив човни, щоб помститися мені й не дати мені змоги повернутися до людей!

Мене аж затрусило від люті. Я ладен був розвалити йому голову, цьому дурневі, що безпорадно лежав біля моїх ніг. Несподівано його рука ворухнулась, але дуже мляво, і таку жалість пробудило це в мені, що гнів мій одразу зник. Монтгомері застогнав і на мить розплющив очі.

Я став навколішки й легенько підняв йому голову. Він знову розплющив очі, мовчки втупившись у світанок. А тоді зустрів мене поглядом, і повіки його опустилися.

- Шкода...- насилу промовив він. Здавалося, він щось думав.- Усе,- пробурмотів він.- Настав край цьому безглуздому всесвітові. Яка суєта...

Я напружив слух. Голова його безсило схилилася набік. Я подумав, що кілька крапель питної води оживили б його, та напохваті не було ні води, ні посудини, щоб принести життєдайної вологи. Його тіло враз ніби обважніло. У мене похололо серце.

Я зігнувся над його обличчям і просунув руку в розріз сорочки. Монтгомері був мертвий. І саме у момент його смерті на сході за виступом острова запломенів білий вогонь, сонячний німб, що залив сяйвом небо і перетворив темне море на розгойданий сліпучий блиск. Це сяйво опромінило загострене після смерті обличчя Монтгомері.

Я обережно поклав його голову на похапцем зроблену зі своєї куртки тверду подушку і звівся на ноги. Переді мною простяглася сліпуча пустельність моря, де я так багато вистраждав у жахливій самотності; позад мене в ранковому промінні лежав німотний острів зі своїм тваринним людом, мовчазним і незримим. Хатина з усіма припасами харчів та одежі з тріскотом палала, час від часу вихоплювалися язики полум’я. Густий дим стелився берегом і далі в глиб острова, над верховіттям далеких дерев, туди до яру, де були хижки. Поруч лежали обвуглені рештки човнів та п’ять трупів.

Тоді раптом з-за кущів з’явилося троє тварино-людей. Плечі в них були похилі, голови випнуті наперед, руки незграбно обвислі. Із насторожено неприязними поглядами вони почали нерішуче підступати до мене.

 

XX. САМІТНИЙ МІЖ ТВАРИННИМ ЛЮДОМ

 

 

Я дивився на цих істот і бачив у їхніх очах свою долю. Я був беззбройний, з голими руками, а точніше, то й рука одна була у мене зламана. Щоправда, в кишені я ще мав револьвер, в якому бракувало двох набоїв, а між розкиданих на березі трісок валялися дві сокири, якими порубали човни. За моєю спиною плескотів прибій.

Отже, врятувати мене могла тільки власна мужність. Я сміливо глянув просто в вічі цим страховиськам, які підходили все ближче. Вони уникали мого погляду і тремтячими ніздрями ловили запах трупів, що лежали за мною. Я ступив кілька кроків, підібрав забруднений кров’ю батіг, що валявся біля тіла вовко-людини, і цьвохнув ним.

Вони зупинилися, не спускаючи з мене очей.

- Віддати шану! - наказав я.- На коліна!

Вони завагалися. Одне створіння впало навколішки. Я наказав удруге і, хоча моя душа сховалася в п’яти, трохи наблизився до них. Тоді біля першого стали навколішки і решта.

Я рушив у напрямку до трупів, весь час, однак, дивлячись на трьох тварино-людей,- так ото, як артист, проходячи по сцені, косить очима на публіку.

- Вони порушили Закон,- сказав я, ставши ногою на мертве тіло Оповісника Закону.- Їх убито. Навіть Оповісника Закону, навіть і Другого, який з батогом. Закон всемогутній! Підходьте і дивіться!

- Нема порятунку,- сказало одне з них, підступаючи ближче й поглядаючи на мене.

- Нема порятунку,- промовив я.- Отож будьте слухняні й виконуйте те, що я велю.

Підвелися ще двоє, запитливо переглядаючись між собою.

- Стійте там,- наказав я.

Я підняв обидві сокири і жбурнув їх через голови трьох тварино-людей, тоді перевернув Монтгомері долілиць, забрав його револьвер, в якому були дві кулі, і намацав у кишені ще з півдесятка патронів.

- Візьміть його,- гукнув я, звівшись на ноги і показуючи батогом на труп Монтгомері,- візьміть його, віднесіть і киньте в море!

Вони боязко ступили наперед, і досі, здавалося, страхаючись Монтгомері, але ще більше - боялися цьвохкання мого закривавленого батога. Після хвилинної нерішучості й розгублення, чуючи ляскіт батога і мої накази, вони обережно підняли труп, піднесли його до берега і з плюскотом вступили в море, що мерехтіло сліпучим блиском.

- Далі,- гукнув я,- далі! Віднесіть його далеко.

Вони залізли по пахви у воду і зупинились, оглядаючись на мене.

- Кидайте,- звелів я. Тіло Монтгомері шубовснуло й зникло. Щось стиснуло мені