Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

зацікавлення і знав, що, слухаючи мене, він ніби дивився крізь вікно й бачив людину, що пише листа.

- Один малюнок з тих, що ти зробив, я розумію,- сказав він.- То правдивий малюнок. У ньому великий зміст. Зображено твою хатину в Доусоні. За столом грають у фараона. То велика гра. І на необмежену суму.

- Звідки ти знаєш, що на необмежену? - запитав я збуджено: адже ж мій твір розглядав безсторонній суддя, що знав саме тільки життя й не розумів мистецтва, що, як ніхто, відчував дійсність. До того ж я дуже пишався саме тією роботою. Я назвав її «Останній кін» і був певний, що то один з найкращих моїх творів.

Ситка Чарлі пояснив:

- На столі немає золота. Люди грають на марки. Це означає, що на весь банк. Один чоловік грає на жовті марки - може, одна жовта марка варта тисячу доларів, може, діві. Другий грає на червоні марки. Може, вони по п’ятсот доларів або й по тисячі. То дуже завзята гра. Кожен грає на великі гроші, на весь банк. Звідки я знаю? Ти змалював банківника трохи зчервонілим. (Я був у захваті.) Той, кому саме дають карти, сидить у тебе на стільці нахилений уперед. Чого він нахилився? Чому в нього таке скам’яніле лице? Чого очі йому так блищать? Чого банківник почервонів? Чого всі решта теж ніби заклякли? І той, що з жовтими марками? І той, що з білими? І той, що з червоними? Чого всі мовчать? Бо йдеться про великі гроші. Бо то останній кін.

- Як ти знаєш, що останній? - запитав я.

- Банк на королі, а сімка висвітлена,- відповів він.- На свої карти ніхто не зважає. Їх відсунено. Всі мають одну гадку. Кожен бажає, щоб король програв, а виграла сімка. Може, банк програє двадцять тисяч доларів, а може, виграє. Авжеж, той малюнок я розумію.

- А все ж таки кінця ти не знаєш! - вигукнув я переможно.- Це останній кін, але карти ще не висвітлено. І на малюнку їх не висвітлять. Ніхто ніколи не довідається, хто виграв, а хто програв.

- І гравці так і сидітимуть мовчки? - вражено сказав Ситка, і тінь остраху перебігла в нього по обличчі.- І той, що йому дають карти, все нахилятиметься вперед? А банківникові лице завше буде червоне? Оце дивина! Вони так вічно сидітимуть і ніколи не висвітлять карт?

- Це малюнок,- сказав я.- Це життя. Ти сам не раз таке бачив.

Він глянув на мене, поміркував трохи, а тоді спроквола мовив:

- Так, ти добре кажеш: тут немає кінця. Ніколи ніхто не знатиме кінця. Проте це правдива річ. Я таке бачив. Це - життя.

Він довго мовчки палив люльку, обмірковуючи, який глузд мають малюнки білої людини, й шукаючи їм потвердження в житті. Часом він хитав головою і щось раз другий буркнув собі під ніс. Тоді витрусив попіл з люльки, знову неквапом її набив і, ще трохи помовчавши, запалив.

- Отже, я також бачив багато малюнків життя - почав він,- але не мальованих, а на свої очі бачених. Я дивився на них, наче крізь вікно на того чоловіка, що пише листа. Я бачив багато шматків життя, без початку, без кінця, не вельми їх розуміючи.

Раптом він повернувся й замислено втупив у мене очі.

- Чуєш,- озвався він,- ти маляр. От як би ти намалював те, що я бачив: картину без початку і з незрозумілим кінцем. Шматок життя, освітлений північним сяйвом і витравлений у рямці Аляски.

- Полотно широке,- промурмотів я.

Та він не зважав на мене, бо в пам’яті йому зринув призабутий образ, і тепер він тільки його й бачив.

- Цей малюнок всіляко можна б назвати,- сказав він.- Та що там було багато примарних сонць, 7 то я б дав йому наймення: «Шляхом примарного сонця» . Це було давно. Ту жінку я вперше побачив сім років тому, восени дев’яносто сьомого. На озері Ліндермен я мав човна, дуже доброго човна. Я перейшов через Чілкутський перевал з двома тисячами листів до Доусона. Я був за поштаря. Тоді саме кожне поривалося до Клондайку. В дорозі сила люду. Багато хто рубає дерева й робить човни. Вода от-от замерзне, сніг у повітрі, сніг на землі, на озері крига, на річці теж крижини в чорториях. Що не день - більше снігу, більше криги. Може, за день, може, за три дні, за шість день, будь-коли вдарить мороз, і тоді води вже не буде, сама крига, йти доведеться пішки, а до Доусона шістсот миль, не близький світ. Човен біжить дуже швидко. І кожне хоче в човен. Кожне каже: «Чарлі, візьми мене в човен за двісті доларів», «Чарлі, триста доларів». «Чарлі, чотириста доларів». А я кажу: «Ні». Всім кажу: «Ні». Я поштар.

Вранці я вже коло Ліндермену. Я йшов цілу ніч і дуже втомився. Готую сніданок, їм, тоді сплю на березі годин зо три. Прокидаюся. Десята година. Падає сніг. Сильний вітер, дуже сильний і якраз ходовий. А на снігу коло мене сидить жінка. Біла жінка, молода, дуже гарна, може, їй років з двадцять, може, двадцять п’ять. Вона дивиться на мене. А я на неї. Вона тяжко втомлена. Я добре бачу, що вона не з тих, танцюристих. Вона порядна жінка і дуже втомлена.

«Ти - Ситка Чарлі?» - питає вона.

Я підхоплююсь і мерщій згортаю укривала, щоб усередину не нападало снігу.

«Я їду до Доусона,- каже вона.- У твоєму човні. Скільки?»

Я не хочу нікого пускати в свій човен. Але я не люблю казати «ні». Отже, я кажу: «Тисячу доларів». Кажу так собі, жартома, аби жінка не могла їхати зі мною; це краще, ніж одмовляти. Вона пильно дивиться на мене, а тоді питає: «Коли ти рушаєш?» Кажу, що негайно. «Гаразд»,- мовить вона; отже, думає дати мені тисячу доларів.

Ну що ти скажеш? Не хочу я везти тієї жінки, але ж ось дав слово, що за тисячу доларів візьму. Дивно мені стало. Може, вона жартує? Кажу їй: «Покажіть мені тисячу доларів». І та жінка, молода і така самотня в дорозі, тут-таки на снігу виймає тисячу доларів папірцями і кладе їх мені в долоню.