Читати книгу - "Повія, Мирний"

бо­ро­ди не при­че­пи­мо? У Оле­ни Iва­нiв­ни, пев­но, за­ва­ля­ло­ся де по­вiс­мо пря­ди­ва… От i бо­ро­да го­то­ва!

Кругом зняв­ся ре­гiт.

- Уже Ко­лiс­ник пус­тив­ся на ви­гад­ки! - ска­зав хтось.

- На якi там ви­гад­ки? - пра­ву­вав­ся Ко­лiс­ник. - Тут го­ло­су не од­тяг­неш, а во­ни - ви­гад­ки!.. Я ка­жу: по­ки ба­тюш­ки, та се, та те, то во­но б по од­нiй слiд про­пус­ти­ти. Пантикуляр­но,­ як ка­жуть па­ни.

- Слiд, слiд! - хтось од­ка­зав, спльову­ючи.

- Та щось Пет­ро Лу­кич не теє… - див­ля­чись на ха­зяїна, мо­вив Ко­лiс­ник. Заг­ни­бi­да мот­нув го­ло­вою.

- Там, у ма­лiй ха­ти­нi, - ти­хо ска­зав вiн, ука­зу­ючи на две­рi.

Колiсник, кра­мар i ще дех­то зня­ли­ся й один за од­ним по­сунули в ха­ти­ну.

- Батюшка йде! - хтось крик­нув у свiт­ли­цi.

- Батюшка! ба­тюш­ка! - за­хо­ди­ло по ха­тах.

- Постiйте! За­раз ба­тюш­ка бу­де, - гук­нув Заг­ни­бi­да, про­товплюючись упе­ред стрi­ти ба­тюш­ку.

Колiсник з сер­ця мах­нув ру­кою i сплю­нув.

- Утрiться ж, Кос­тян­тин Пет­ро­вич, щоб, бу­ва, бо­ро­да­тий не при­мi­тив! - хтось ска­зав йо­му.

- Утрiться! Чар­ка бi­ля ро­та бу­ла - i тут од­ня­ли! - мо­вив вiн сер­ди­то.

- Та так тiльки й до­ве­лось по­ди­ви­тись?

- Атож!

Дехто за­ре­го­тав­ся.

- Коло ро­та бу­ло, та в рот не по­па­ло.

- Та хоч не зав­да­вай жа­лю, - про­хав Ко­лiс­ник, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю. Ре­гiт ще дуж­чий зняв­ся.

- Тесе!.. - за­гу­ло кру­гом.

Гучно i зич­но роз­да­ло­ся се­ред ха­ти свя­те пос­пiв'я. Сла­вили воск­рес­ше­го з гро­ба, сла­ви­ли йо­го пре­чис­ту ма­тiр… Мо­ло­дий, бi­ло­ли­ций та чор­но­во­ло­сий ба­тюш­ка з хрес­том у ру­ках вис­ту­пив упе­ред, за­во­див го­лос­ним те­но­ром. За ним ди­якон, товс­тий, ог­ряд­ний, з ри­жою по по­яс бо­ро­дою, вит­рi­щив­ши булька­тi очi, пер, на­че з боч­ки, товс­то­го ба­са. Сти­хар­ний дяк, у ко­сi з си­во­го, аж жов­то­го, во­ло­су, ста­рий - аж тру­ситься - де­рен­чав, мов ма­леньке яг­нят­ко; за ним ви­со­кий та­ран­ку­ва­тий па­ла­мар, на­су­пив­шись, гув очерет­яного бас­ка… Ха­зяїн, ха­зяй­ка, звiв­ши до об­ра­зiв очi, хре­стилися; гос­тi з усiх бо­кiв нав­ко­ло об­лi­пи­ли при­чет; пе­ред­нi ще та­ки ви­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми, за­те зад­нi так стовпил­ись - пальця про­су­ну­ти нi­ку­ди.

Тiльки що ба­тюш­ка, прос­пi­вав­ши, пiд­нiс ха­зяїнам хрес­та цi­лу­ва­ти, як у ха­ту увiй­шли два пан­ки. Один - се­реднього рос­ту, на­топ­ту­ва­ний, з круг­лим чер­во­ним ли­цем, так гла­десенько ви­го­ле­ним, що во­но у йо­го аж ви­лис­ку­ва­лось, з не­ве­лич­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ця­ми, кот­рi, як ми­ше­ня­та, бi­га­ли в йо­го то сю­ди, то ту­ди. Дру­гий - ви­со­кий, су­хий, з одс­тов­бур­че­ни­ми бро­ва­ми, пох­му­рим пог­ля­дом, ру­ди­ми ба­ка­ми, що, на­че ков­ту­ни, спус­ка­ли­ся з йо­го кiст­ля­вих ще­лепiв.

Обидва на пальчи­ках пок­ра­ли­ся упе­ред, злег­ка трима­ючи за пле­чi ог­ряд­них мi­щан, що стов­пи­ли­ся зза­ду. Тi, ози­раючись i кла­ня­ючись, пос­ту­па­ли­ся, да­ва­ли до­ро­гу. Па­ни поп­рос­ту­ва­ли до сто­лу.

- Хто се? - по­чу­ло­ся у зад­нiх ря­дах.

- Не знаєш хi­ба?

- Авжеж, не знаю.

- Ото су­хий, ви­со­кий - Ру­бець, сек­ре­тар з ду­ми; а то чер­вонопикий - Книш, з по­лi­цiї.

- Чи бач! Пi­шов наш Заг­ни­бi­да вго­ру: з па­на­ми во­диться!.

- А-а! Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! - скрик­нув За­г­нибiда, зап­ри­мi­тив­ши Руб­ця i Кни­ша. - Хрис­тос воск­рес!

Почали хрис­то­са­тись. Ру­бець, су­во­ро пох­рис­то­сав­шись з ха­зяїном, пi­дiй­шов до ба­тюш­ки, по­цi­лу­вав хрес­та i щось ти­хенько за­мо­вив. Ба­тюш­ка за­ме­ту­шив­ся, по­дав Руб­це­вi ру­ку.

- Несказанно ра­дий! нес­ка­зан­но! - глу­хо бу­бо­нiв Ру­бець. - На мiс­це от­ця Гри­го­рiя? Царст­во не­бес­не по­кiй­но­му! Прия­телi з ним бу­ли.

Батюшка сто­яв i, не зна­ючи, що ка­за­ти, тер ру­ки. Ру­бець щось бу­бо­нiв. Ко­лiс­ник пiд­бiг до Руб­ця i, гра­ючи очи­ма, ни­зенько ук­ло­нив­ся. Ру­бець прос­тяг йо­му два пальцi. Ко­лiс­ник злег­ка пот­ри­мав їх, пос­ту­пив­ся на­зад i нас­ту­пив дия­коновi на но­гу. Той з усього роз­го­ну заг­нав Колiсни­ковi ку­ла­ка у бiк. Ко­лiс­ник хит­нув­ся, мов прост­рi­ле­ний.

- На но­гу! - гук­нув йо­му ди­якон ба­сом i, ус­мi­ха­ючись, по­дав ру­ку. Ко­лiс­ник бо­лiс­но ус­мiх­нув­ся i пос­ту­пив­ся на­зад.

Поки се ро­би­ло­ся бi­ля од­но­го бо­ку сто­лу, на дру­го­му - Книш сто­яв пе­ред ха­зяй­кою i, гра­ючи очи­ма, мо­вив:

- Для пер­шо­го знай­омст­ва поз­вольте пох­рис­то­са­тись.

Олена Iва­нiв­на, завж­ди блi­да, аж жов­та, злег­ка покрила­ся­ крас­кою, ко­ли по­чав Книш хрис­то­са­тись. Вiн своїм ши­роким ли­цем ви­ма­ху­вав то на то­iг бiк, то на дру­гий, цiлу­ючи смач­но тон­кi та зблiд­лi ус­та Оле­ни Iва­нiв­ни своїми товс­ти­ми, м'ясис­ти­ми.

- Федiр Гав­ри­ло­вич! Лег­шенько з чу­жи­ми жiн­ка­ми ви­цi­ло­вуй­тесь, - мо­вив до йо­го Ко­лiс­ник зза­ду.

- А-а!.. - по­вер­нув­ся той. - Це ви, Кос­тян­тин Пет­ро­вич? Це ж у рiк раз. Хрис­тос воск­рес! - i ки­нув­ся з Ко­лiс­ни­ком хри­стосатись.

- Отакого б нам сек­ре­та­ря! Ввiч­ли­вий, об­хiд­чис­тий! - мо­вив Ко­лiс­ник до мi­щан, одiй­шов­ши на­зад. - А то - гни­да гни­дою, а, не­бiй­сь, доб­ре знає ха­бис-га­ве­зен!

Кругом йо­го зняв­ся ре­гiт, i вiн мер­щiй уд­рав да­лi.

- Що вiн ска­зав?

- Кат йо­го знає! по-жи­дiвсько­му, чи що; тоб­то, бач, про ха­ба­рi.

- От про­ява!

А про­ява так i но­си­ла­ся по­мiж людьми. Те­пер вiн сто­яв ко­ло ба­тюш­ки i, по­ти­ра­ючи ру­ки, мо­вив:

- Та й за­мо­ри­ли ви нас, отець Ми­ко­лай.

- Як са­ме?

- Не по­вi­ри­те, у ро­тi пе­ре­сох­ло, аж то­рох­тить гор­лян­ка, мов та гу­ся­ча, що ба­би на неї клуб­ки мо­та­ють, - жар­ту­вав вiн, ве­се­ло гра­ючи очи­ма.

- Що ти тут то­чиш?-пе­ре­бив йо­го Заг­ни­бi­да. - Чес­ний от­че! Бла­гос­ло­вiть сей хлiб-сiль.

Отець Ми­ко­лай ус­тав i по­чав бла­гос­лов­ля­ти.

- Починається… Чуєте! по­чи­нається! - вис­ко­чив­ши в дру­гу ха­ту, гук­нув Ко­лiс­ник.

- Що по­чи­нається?

- Он, - ука­зав вiн на свiт­ли­цю.

Там бi­ля сто­лу хрис­то­са­ли­ся чар­ка­ми гос­тi з ха­зяїном: ба­тюш­ка, ди­якон, Ру­бець, Книш… Го­лос­но дзин­ча­ли ча­рочки; яс­но гра­ли у лю­дей очi… Ту­ди ки­нув­ся її Ко­лiс­ник.

- Просимо, доб­рi лю­ди, хлi­ба-со­лi од­вi­да­ти, - зап­ро­ху­вав Загни­бi­да. - Спа­си­бi вам, що не цу­раєтесь, не за­бу­ваєте.

- А ви та­ки на­го­ту­ва­ли чи­ма­ло! - мо­вив до нього батюш­ка.

- Тiльки й на­шо­го, отець Ми­ко­лай! Тiльки й на­шо­го… Що нам зос­та­ло­ся з ста­рою? Дiт­ка­ми гос­подь не бла­гос­ло­вив… Отак доб­рi лю­ди зiй­дуться, по­го­мо­нять… Тiльки й нашо­го… Хоч во­но те­пер усе ут­ри­до­ро­га ста­ло. Та по­ду­маєш: на­що нам те ба­гатст­во? для ко­го йо­го зби­ра­ти? Пом­ре­мо - не за­бе­ре­мо з со­бою… Про­си­мо ж по­кор­но… Отець Ми­ко­лай! Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! Хто ж пiс­ля пер­шої за­кушує?.. А ви чо­го стоїте? - гу­кав Заг­ни­бi­да на дя­ка. - Гай-гай!

Знову усi за­ко­ле­си­ли бi­ля сто­лу; по­мiж дру­ги­ми й ста­рий дяк тi­пає го­ло­вою.

- А ти, гля­ди, ме­нi й сьогод­нi не на­ли­жись, як учо­ра! - га­рикнула до нього ви­со­ка су­ха ба­ба з бi­ли­ми, на­че олив'я­ними, очи­ма, сiп­нув­ши так за ру­кав, що той аж по­то­чив­ся.

- Єфросинiя Анд­рiївна! Єфро­си­нiя Анд­рiївна! - мо­вив дяк ти­хо. - Он - чу­жi… он - лю­ди…

- А вчо­ра ба­чив лю­дей? А мо­ло­диць, не­бiй­сь, ба­чив?

- Так йо­го, так! - умi­шав­ся Ко­лiс­ник у зма­ган­ня дя­ка з дя­чихою. - Од­зо­лiть йо­го, Єфро­си­нiя Анд­рiївна! Хай не бу­де та­кий го­лiн­ний до ва­шо­го бра­та. А то - апос­то­ла у церк­вi чи­тає, а на­бiк мо­ло­ди­цям "шер­денько" шеп­че.

- I