Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

уявляються мені невблаганними. Вони бездонні, безкраї, розмаїті. Крізь вузькі просвітки вгадуєш безодні, оповиті мороком, які викликають запаморочення, а все в цілому сповнює душу надзвичайним хвилюванням. Це гармонія світла, усмішка сонця і — спокій; так, спокій і сила…»

Така пані Боварі. Ось уже сто років, як вона примушує людей мріяти. Що знаменує собою служниця Вермеєра, яка сидить біля вікна? Що хотів сказати своїм пейзажем Коро?[106] Нічого. Ці творіння просто існують. «Коли пишеш, ти повинен все більше і більше віддалятися від усього, що не є чисте мистецтво. Ти повинен завжди бачити перед собою натуру і нічого більше… Мистецтво — це відтворення, ми повинні думати тільки про те, щоб відтворювати…» Флобер не вимагає, щоб ми поділяли відразу його героїні до Іонвіля, ні того, щоб ми захищали Іонвіль. Це маленьке нормандське містечко описав великий митець, і тому ми можемо споглядати його і знаходити «бездонним, безкраїм, розмаїтим». Подібно до великих релігійних містиків, Флобер, цей містик мистецтва, знайшов свою нагороду в тому, що створив видіння, непідвладне часові. І подібно до того, як віруючий, принижуючись, здобуває спасіння, Флобер, обравши одного чудового дня найневибагливіший сюжет, написав найуславленіший і по праву уславлений французький роман.

Ніколи ще письменник так не мучився, породжуючи своє дитя. Листування Флобера з 1851 по 1856 рік свідчить про ці зусилля. Нотатки, начерки, з величезною кількістю поправок, і не раз переписані чернетки. Окремі уривки Флобер переробляв по шість-сім разів. «Боварі посувається важко: за цілий тиждень — дві сторінки!!! Є за що дати собі з відчаю ляпаса. Якою вийде книжка, не знаю, але присягаюсь, що напишу її… Так, недешево дається стиль! Я починаю знову те, що зробив напередодні; два чи три ефектних уривки Буйє знайшов учора невдалими, і він має рацію; мені треба переробити мало не всі фрази…» В іншому місці письменник говорить про те, що майже місяць б’ється над чотирма чи п’ятьма фразами.

Чого ж він домагається, що з таким трудом шукає? Флобер сам розповів нам про це. Він хоче визволити фразу «від її білуватого жиру і залишити в ній самі мускули». Для цього слід вилучити всі авторські коментарі, усі абстрактні міркування і зберегти тільки самі враження або слова персонажів.

Пруст у своїй праці про стиль Флобера чудово порівняв сторінки його прози з довгим тротуаром, що рухається, він відзначив довге, трохи монотонне і нудотне нанизування дієслів недоконаного виду, яке раптом уривається вторгненням дієслова доконаного виду, це перериває ритм фрази і вказує на нову дію. Дуже новаторським був прийом введення ланцюга дієслів минулого часу для передачі слів і намірів персонажів, так само як і той чудовий дисонанс, який вносила лірична фраза у довгу низку буденних речень.

Правлячи текст, Флобер врешті-решт розчленовував фразу, надаючи їй певної незграбності. Стиль, над яким письменник так ретельно працював, плавний тільки у поетичних кінцівках. Але найчастіше стиль цей здається кострубатим, уривчастим. Це пояснюється тим, що вимогливий митець надто часто переміщує з місця на місце складові частини фрази. «Стиль людини, яка перевертає брили», — сказав Пруст. Образ Пруста вірний і влучний.

Я знавав добрих суддів, і в тому числі Алена, яким не подобався стиль Флобера, і я визнаю, що у безпосередності Стендаля більше чарівності. Флобер, який нагадує манеру Гаварні[107] або Анрі Моньє, Флобер, скажімо, заключної фрази «Пані Боварі» — «Нещодавно він одержав орден Почесного легіону» — мені теж не до вподоби, але я люблю благородний сум багатьох його сторінок, я люблю також не зовсім доладні, майже наївні звороти, такі, як, наприклад: «Вона скрикнула: «О боже!», зітхнула і знепритомніла. Як дивно!»

Розділ II

Життєва сила російського реалізму

Мистецтво Тургенєва

[108]

Уривок з книги «Тургенєв»

Літературні суперечки належать до тих жорстоких і безплідних ігор, без яких, здається, люди вважали б своє коротке життя надто довгим. Здавалося б, насолоджуючись творіннями двох різних письменників, відчуваєш емоції несхожі і такі, що не заперечують одна одну. Однак так само, як у XVII столітті прихильники Расіна поводились як ревниві коханці, які прагнули очистити свідомість своїх коханок навіть від згадки про Корнеля, так у наші дні російська література збудила у Західній Європі дивні і наївні пристрасті. Достоєвського тут любили до нестями (і мали рацію його любити), але його прагнули любити всупереч Толстому і особливо всупереч Тургенєву. «Це стало звичаєм, — пише Робер Лінд, — коли хвалять одного російського письменника, то роблять це за рахунок інших. Так, ніби люди, схиляючись перед літературними кумирами, були монотеїстами, сповідали одну віру і не могли перенести культу зображень інших богів».

Як це буває майже завжди у людських взаєминах, за безглуздям, яке впадає в очі, криється справжнє почуття. Палко захищаючи створене якимось письменником, ми захищаємо не його твір, а наші, глибоко притаманні нам смаки. Наш літературний вибір, наші уподобання визначені нашими емоційними і духовними потребами. Знайшовши в якому-небудь романі точне відображення нашого душевного спокою і тривог, ми розглядаємо ворожу критику як нашого особистого ворога. Прихильники Достоєвського, які живуть серед нас, почувають по відношенню до Тургенєва те саме, що почував сам Достоєвський. У середовищі читачів, так само як і в середовищі письменників, постають один проти одного і стикаються різні темпераменти. Це цілком природне і, можливо, здорове явище. Але дивним критичним методом було б бажання перетворити ці суб’єктивні уподобання на істину в останній інстанції. Закидати Тургенєву те, що він пише не так, як Достоєвський, — те саме, що шкодувати, чому на яблуні не ростуть персики. Та чи не дозволено все ж класифікувати плоди відповідно до того, яку їм віддають перевагу? Не можна вимагати, щоб шовковиця давала персики, це зрозуміло. Але чи не можна твердити, що у шкалі цінності фруктів персик вважають вищим за шовковицю? Коли ми порівняємо, кажуть фанатичні прихильники Достоєвського, Тургенєва або Толстого, світ, створений цими трьома великими російськими письменниками, ми охоче визнаємо, що світ Тургенєва чудово відповідає природі свого творця і що він найбільш тургенєвський з усіх можливих світів. Ми визнаємо, що він зворушливо витончений, до певної міри реальний, але ми бачимо, який він малий. Його легко обійти з кінця в кінець. Прочитавши два романи Тургенєва, знаєш притаманну його творам обстановку: «пузаті комоди, орнаментовані бронзою, білі крісла з овальними спинками, кришталеві люстри з підвісками», вузьке ліжко, затягнуте старовинною смугастою завісою, з іконою в узголів’ї, на підлозі — потертий килим у плямах воску.