Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

16

Маша

Ранок. Прокидаюся від палючого сонця, що пробивається крізь завіски на вікнах. Приклавши долоню до чола козирком, мружуся, а потім опускаю погляд Олега, що спитає поруч. Він такий гарний, навіть коли спить. У сні його риси обличчя здаються милішими. Ідеально рівний ніс, правильні вилиці, та мої улюблені губи. У ньому все ідеально, навіть занадто.

Перекочуюсь на живіт і спираюся на руку, зігнуту в лікті. Торкаюся пальцем грудей чоловіка, окреслюючи контур піпки. Олег хмуриться уві сні, розплющує очі і бере мене за руку. Підносить її до рота, цілує та облизуючи кожен палець.

– Доброго ранку, крихітко, – вітає хрипким після сну голосом.

Я піддаюся вперед, навалюючись усією вагою на Олега.

– Доброго ранку, Соколе.

Криво посміхнувшись, Олег опускає долоню на мою сідницю.

– Не називай мене так, мала, – невдоволено бурчить.

– Чому? До речі, давно хотіла спитати, чому «Сокіл»? Через прізвище, так? Що це за дивні прізвиська у вас із батьком?

– Тобі краще не знати про це, дівчинко. Маленька ще. Не доросла, – торкається мого носа пальцем, і я тихо скрикую.

– А ось і доросла. Розкажи мені все. Розкажи, Олеже. Я хочу впізнати тебе більше. Ти ж не простий комерсант, як і Звір, так?

– Не простий. Вгадала. Але тобі краще не ритися там, звідки не буває виходу.

– Чому ти так говориш? Ти якось пов'язаний із бандитами?

– Маше, я сказав, досить, – насупившись, Олег мовчки встає з ліжка.

Дивлюся на його голе тіло, ковтаючи слину. Неможливо відірвати погляд від потужної підкачаної фігури та широкої спини, на якій красується чорний сокіл, розправивши крила.

Встаю з ліжка та підходжу до Олега. Обхоплюю його обома руками, наскільки вистачає сил. Тулюся до його спини, упираючись щокою в місці між лопаток. Я така маленька, у порівнянні з ним. Така тендітна та беззахисна.

– Тарновська, ти вмієш керуватися з кавомашиною? – Голос Олега виводить мене з солодких мрій.

– Вмію.

– Тоді біжи на перший поверх. У кухні є кавоварка. Я буду подвійний еспресо з одним цукром.

– А чарівне слово?

– Біжи швидко, а інакше я пройдуся по твоїй дупі. І повір, тобі це точно сподобається.

Ковтаю грудку в горлі, розуміючи, що Олег зараз зовсім не про ляпанці по дупі.

– Взагалі-то, я хотіла почути «Будь ласка». Знаєш, Олеже, у вас із моїм батьком багато спільного, – важливо заявляю я.

– Так? І що ж?

– Ти не вмієш просити, як і він. Ви звикли, щоб люди беззаперечно підкорялися вам, а я так не хочу, Олегу.

Обернувшись, Олег охоплює мене за плечі руками. Дивиться пронизливим поглядом, посміхаючись.

– Я тебе почув, крихітко. Винен. Виправлюся. Зроби мені каву.

– Будь ласка, – додаю я.

– Будь ласка, – видихає в мої губи Олег, нагороджуючи лагідним поцілунком.

Я тону в його обіймах. Дозволяю собі довіритися цьому дорослому чоловікові та покласти на нього всю відповідальність за наші порочні стосунки. Знаю, він знайде вихід. Поговорить з батьком, коли настане слушний момент.

Я йому вірю. Вірю Олегу, хоча серце зрадницьки щемить у грудях.

Небезпечний? Та плювала я на всі табу. Я вже не уявляю свого життя без нього. Та я краще здохну, але більше ніколи не відмовлюся від нього. Напевно, я остаточно з'їхала з котушок.

Схопивши з ліжка простирадло, обмотуюсь ним на кшталт кокона. Олег дивно дивиться на мене, а потім широко посміхається.

– Що це, Маше? – дивується Олег.

– Хм, – оглядаю імпровізоване вбрання. Скидаю простирадло і крокую назустріч чоловікові, виляючи стегнами. – Так краще?

– Краще, але тільки в межах цієї спальні, крихітко, – заперечує Олег.

Показую йому язика і швидким кроком прямую до дверей. Не встигаю дійти лише трохи, як міцні руки відривають моє тіло від підлоги. Чиню опір, борсаюся ногами.

– Пусти, – верещу крізь дзвінкий сміх, коли Олег опускає мене на ліжко і намагається лоскотати.

– Відпустити?

– Так. Відпусти. Я лише пожартувала.

Схопивши мене за зап'ястя, Олег заносить мої руки над головою. Навалюється зверху всією вагою, а потім коліном розводить мої стегна убік.

– Марічко, я просто зобов'язаний тебе провчити за невдалий жарт, – каже цілком серйозно.

– Чому? Боїшся, що хтось може побачити мене у твоєму домі? Не бійся, твої таргани нікому нічого не розкажуть, – на мою репліку Олег ковтає смішок.

– Тарновська, жарти у тебе, звичайно ж, дитячі, але таргани таки є. Точніше, я б сказав, тарганисько.

– Навіть так? Тоді я б із задоволенням познайомилася.

– Не здумай, Маше. Голову відірву не роздумуючи. Якщо серйозно, я мав на увазі свого сина. Він хлопець досить дорослий, твій ровесник. І якщо він перейняв мої гени, то ти точно йому сподобаєшся.

– Сину, кажеш? А він гарненький, і в нього такі ж нереальні губи, як у тебе, Олеже?

Опускаю погляд на пухкі губи Олега та майже поїдаю їх очима, відчуваючи на своєму обличчі тепле дихання чоловіка.

– Маше, попереджаю, навіть не думай, – хитає головою.

– Не думати що?

– Ти зрозуміла, про що я говорю. Не прикидайся, крихітко.

– Та ти ревнуєш, Олегу. Знаєш, мені здається, у тебе якийсь синдром власника.

– Так і є. Ти моя дівчинка, тільки моя.

Звільнивши мої руки, Олег зручніше влаштовується зверху мене, щоб встромитися до рота пристрасним поцілунком. Посмоктує мої губи до тремтіння в колінах, щетиною дряпає шкіру до мурашок по шкірі.

Обхоплюю його шию руками та притягаю Олега до себе ще більше. Розставляю ноги ще ширше й обвиваю ними міцний торс, а потім видаю солодкий стогін, коли великий член ковзає в мене.

Розчиняючись у спазмах екстазу. Голову туманять потужні поштовхи Олега всередині мене.

Щоразу випади Олега стають все глибшими, напористими. Він втовкмачується в мене, даючи чітко зрозуміти, чия я дівчинка. Олег залишає на мені своє тавро, коли рясно виливається спермою на мій гладкий живіт.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍