Читати книгу - "Її величність кішка"

роздуте водою, роззявлений рот, мухи на очах.

Згадалася приказка, яку мені колись сказав Піфагор: «Якщо хтось скривдив тебе, не варто мститися, просто сядь на березі річки і почекай. Згодом ти побачиш, як труп твого кривдника пропливе повз тебе.»

Мені не довелось довго чекати. Хай там як, я рада, що ми не побилися. Від самої думки, що зараз я була б мертвою, якби вирішила залишитися з духами батьків, — у мене мурашки по тілу.

Окрім того, тепер я сама. Піфагора й Наталі більше немає поруч, лише я, мокра, виснажена, загублена невідь-де.

Я починаю з найважливішого: вмивання. Не знаю, як вмиваєтесь ви, а я рухаю лапою за годинниковою стрілкою від шиї аж до хвоста, щоб добре очистити все тіло. Потім я ще довго вилизуюся, збираючи кожну краплю цієї огидної річкової води.

Коли нарешті відновила свою котячу гідність, то думаю, куди податись. Оскільки я не можу піднятися проти течії вгору по річці через ризик натрапити на котів, то вирішую йти на південь.

В дорогу! Після пережитого в товаристві дивно бути самій серед дикої природи. Ну, добре, не зовсім самій: ось повзе гадюка. Я повертаю в другий бік і тицяюсь мордою в павутину.

Я вже й забула, що в дикій природі повно такої живності. Цей світ відрізняється від міського, він інший: всюди жалять комахи, дряпає терня, ростуть отруйні гриби.

Я хочу їсти. Я хочу пити. Згадую про свій план розширити свідомість, щоб під’єднатися до всього живого навколо. Це здається єдиним способом вижити у цьому недоброзичливому місці. Я пробую влитись у потік життєвої енергії, але мені заважають неконтрольовані думки.

Піфагор.

Дивно, але в цю мить мені здається, що Піфагор — можливо, тому, що його немає поруч… — надзвичайний. Особливо в порівнянні з тим негідником лисим сфінксом та ще гіршим волохатим мейн-куном. Ось у Піфагора шерсті якраз стільки, скільки треба.

Чим більше я думаю про Піфагора, тим привабливішим він мені здається. Це «мій» самець. Хоч у нас і були незгоди, я знаю, що він повернеться. Хто зможе встояти перед моїм природним чаром?

Ми, самиці, добре знаємо самців. Якщо вони хоч раз потрапили в наші лапи, то ми зможемо повернути їх до себе в будь-який момент. Самці просто нездатні зрозуміти, що це ми вибираємо партнерів, ми контролюємо ситуацію в парі. Потім, щоб полоскотати їхнє самолюбство, ми створюємо ілюзію, нібито це вони господарі.

Я не належу Піфагорові, але він належить мені. І я знову буду вірною йому… поки не знайду когось кращого.

Я йду вперед і думаю про красу. Можливо, я не завжди здатна розпізнати гарне, але огидне тепер розпізнаю безпомилково: сфінкс став взірцем котячої потворності.

Я хочу їсти. Хочу їсти. Хочу їсти. Ще й моєї служниці з кормом немає поруч! Тим часом треба роздобути їжу. Я помічаю слимаків, але не люблю їх ні на смак, ні на дотик.

В животі починає бурчати, язик дрібно тремтить. Плавання в річці виснажило мене.

ЇСТИ. Я МУШУ ЩОСЬ З’ЇСТИ.

Ось пташине гніздо, повне білих яєць, високо на дереві. Я обожнюю яйця. Завдяки природній спритності я легко видряпуюсь на дерево, добираюся до гнізда, до омріяної їжі. Я сідаю навпроти свого обіду на гілці. Проколюю кігтем правої лапи одне з чотирьох яєць, вибираю уламки шкаралупи і мачаю кінчик носа в апетитну жовту рідину.

Язик оживає. Яка смакота!

У другому яйці зародок пташеняти, я з задоволенням ковтаю його: це багата на протеїни їжа, ніжна та хрустка водночас, тим паче для такої голодної істоти, як я. Мене не засмучує, що я не можу визначити вид птаха, якого їм. Ледве відкривши третє яйце, я відкриваю цю таємницю, бо прилітає мати пташенят. Виявляється, це сокіл. Тобто соколиця.

Вона кидається на мене, і я відчуваю, як пазурі та гострий дзьоб впиваються мені в тіло. Я теж випускаю пазурі та відкидаю її вправним ударом лапи. Ми починаємо битись на гілці, я ледве тримаю рівновагу.

Моя теорія тільки підтверджується: природа — це війна. Доказ: зустріч незнайомих тварин часто починається з бійки.

Суперниця атакує довгими крилами й не дає на себе напасти. В якусь мить удар крила забиває мені памороки і я падаю з дерева. Тричі перевертаюся в повітрі (хух, непарне число) та елегантно приземляюся на лапи.

Нічого не зламала, все добре.

Я більше не хочу битися. Я наситилась досхочу, це головне. Тож пора іти далі, на пошуки своїх супутників.

Але соколицю не влаштовує такий розвиток подій. Вона обурена тим, що я вбила трьох із чотирьох її дітей. Вона заступає мені шлях і загрозливо наближається, нагостривши дзьоба. Ще й розпростерла крила, щоб здаватися більшою.

Я задкую, спотикаюся, далі задкую.

Аж раптом стається негадане. Троє щурів вискакують із заростей папороті й нападають на соколицю. Я навіть не помітила їх, це, мабуть, патрульні.

Наскільки ця пташка спритна в небі, настільки незграбна на землі.

Вона старається злетіти, але один пацюк вже вискочив їй на спину та вп’явся зубами в шию, поки двоє інших тримають жертву за крила. Соколиця повертає голову, пробує дзьобнути нападника, проте не дотягується.

Ця сцена змушує мене задуматись. Врешті-решт, я теж мати, в якої залишилася тільки одна дитина після того, як решту жорстоко вбили, я вам розповідала — наречений моєї служниці втопив усіх кошенят, окрім Анджело.

Тому я кажу собі, що треба допомогти цій матері, навіть якщо мені з того ніякої користі. Я знаю, що ця думка з’явилась через шкідливий вплив гуманіста-Піфагора. Він розповів мені про почуття «співчуття». Це означає чуйність до страждань іншого.

Я підходжу до місця, де відбувається бійка, та приймаю свою найстрашнішу позу: округлена спина, випущені пазурі, широко відкрита паща з іклами. Моя диверсія спрацьовує. Троє пацюків побачили мене, відпустили жертву та накинулись на мене.

Давно вже поява кота не лякає щурів. Але я не та, кого налякає троє миршавих пацючків: Ганнібал навчив мене кітвондо. Я реву, може, не як лев, але цього достатньо, щоб нападники завмерли на місці. Мій рев не вбиває, але знерухомлює.

Користуючись паузою, я нападаю на того, що стоїть найближче, і запускаю кігті йому в очі. Вони вибухають, ніби стиглий виноград.

Оце по-моєму, можете любити чи ненавидіти.

Потім, не встиг іще другий щур вп’ястись у мене зубами, як я розтяла йому горло випущеним кігтем правої лапи, найдовшим та найгострішим, я ще називаю його кіготь-шабля.

Останній пацюк зрозумів, що краще зі мною не зв’язуватись, і вибрав іншу