Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Розділ 16

Моє життя повернулося до колишнього русла. Дні летять, як комети, я не встигаю сповільнитись. Це добре, інакше мене зжере душевний біль. Я поринула у навчання. Відчуваю, як стаю розумнішою і сильнішою з кожним днем. Відвідування бібліотеки стало для мене віддушиною. Я так і не знайшла інформацію про ілюзіоністів-феніксів, таких ніколи не існувало, доводиться дызнаватися про все самій, на власному досвіді. Я, звичайно, здогадувалася, що в мені відкриються сили мого птаха, але це сталося несподівано. Феня пояснив, що вогнем я можу знищити будь-що, але якщо вчасно не відібрати руки, то я зможу відновити спалене. Саме це трапилося в кабінеті Енді з тим моторошним павуком. Мені потрібно розвивати цю силу, навчитися контролювати її. Але поки що не було приводу знову погратись із вогнем.

- Фене, я в бібліотеку, запри мною, - метафорично, звичайно. Над моєю квартирою стоїть захисний магічний купол, щоб ніхто не міг залізти всередину без моєї згоди. Як відмичка тільки чарівний ключ.

Сьогодні прочитаю ще з десяток книжок, це дається мені вже легше. Голова тріщить, але я навчилася з цим справлятися. У бібліотеці, як завжди, тихо. Займаю той самий столик, що й завжди. Мені сподобалося саме в цій точці, подалі від решти відвідувачів, але ближче до полиць із рідкісними книгами.

- Привіт, Есмо! – вкрадливий голос Еліма змусив мене смикнутися. - Не хвилюйся, це лише я.

- Навіщо так підкрадатися? - Злить мене.

- Я просто підійшов.

- Ага, безшумно і зі спини. Ти щось хотів?

- Нічого, просто присяду тут почитати.

- Місць у залі повно, можеш вибрати будь-яке.

- Ти знову в мене кидаєш вогнем.

- Що-о-о? - У грудях ікнуло, не можна показувати свої емоції цьому хлопцеві.

- Я думав, ми потоваришували, а ти блискавками все гасиш.

- Вибач, може я справді була груба.

- Може? - Він грайливо сміється. - Що в тебе сталося?

- Нічого. Не заважай, будь ласка, - останнє слово додала майже милим тоном, наче видавила з себе, і поринула в читання.

Книга в художньому стилі, але про магів, про битви, їхнє життя. Піднесено як вигадка, цілком згодиться для простої людини як розважальне чтиво, але я розумію, що все описане тут – правда. Виявляється, у світі ще багато різновидів монстрів, з якими білі маги борються. Тут багато було і про темних магів, ніби комусь удалося до них впритул підібратися. Зі всього сюжету виходить так, ніби темні маги теж можуть відчувати, теж вміють любити, але по-своєму. Щось на зразок стилю життя сімейки Аддамс. У них все не як у людей, добре вважається поганим, а погане… ну ви зрозуміли.

- Минулого разу ти мені дуже багато показала, - каже загадково, відриваючи мене від думок.

Дивлюся на Еліма поверх книги, чекаю на продовження, хоча не знаю, навіщо цікавлюся.

– Тепер я знаю, як пробратися до тебе додому.

- Не знаєш.

Він усміхнувся самовдоволено. Дістав із кишені ключ і показав мені.

- Це що таке?! – схоплююся зі стільця з гуркотом, у глибині бібліотеки віддається луна. Судорожно нишпорю в кишенях і розумію, що в руках чоловіка моя чарівна відмичка.

- Це твій ключ.

Намагаюся вихопити його з рук Еліма за допомогою магії, але він пручається.

- Віддай!

- Не віддам, - продовжує посміхатися, ніби я з ним збиралася грати. - Ти ж розумієш, що не можна нікому показувати, як ти дістаєшся додому? Витягти ключ із твоєї кишені виявилося простіше простого!

Мої зуби стиснуті до болю, здається, що вони зараз посиплються від натиску. Жовна на щоках видають злість, що переходить у лють, кров у моїх жилах закипає. Ще кілька секунд і я випалю вогнем це задоволене обличчя.

- Тихіше, Есмо! Я повинен був тебе провчити, щоб ти більше не робила таких помилок, - він повільно говорить, розтягує слова. - Ти розумієш, що жоден маг не зможе довго прожити без захисту вихованця? А сама показала мені, як дістатись твого.

- Ти не посмієш! – закипаю, з рота бризкає розпечена лава.

- Звичайно, ні. Я нічого не зроблю ні тобі, ні твоєму улюбленцю.

- Віддай ключ!

- А ти мені натомість що даси? - З цими словами він облизнув губи, цілком недвозначно, злегка еротично, але мене не зворушило.

- Нічого! Поверни!

- За поцілунок. Лише один, але справжній, - він мабуть думає, що ця посмішка зараз мене повинна розслабити і задобрити.

- Зі старими не цілуюся! – б'ю по слабкому чоловічому его.

- Ходиш краєм леза, Есмо, я й образитися можу.

- Віддай.

- Візьми сама. Не магією, рукою.

Здається, що всі присутні в бібліотеці зараз дивляться на нас в очікуванні. Думають, що ми цілуватимемося! Чорта з два!

- Гаразд, - змінила гнів на милість.

Підходжу ближче до Еліма, впритул, самої не по собі від цієї близькості, дивлюся на нього знизу вгору, натягую милу усмішку, навіть намагаюся грати очима.

- Еліме, - кажу з придихом, ніжно, трохи інтимно, - тобі хтось казав, який ти привабливий чоловік?

Спостерігаю його реакцію. Проковтнув, знову облизнув губи, груди часто здіймаються, він важко дихає. Я підводжуся на пальчиках, вдаючи, що тягнуся до його губ, і наступної миті вихоплюю ключ із піднятої руки, ударяючи його коліном по стегні. Зглянулася, між ніг бити не стала, все-таки він не такий уже лиходій, якщо не рахувати крадіжку мого ключа.

За секунду відскочила на три метри, чекаю удару в спину, хоча б словесного, але нічого не чую. Його вже нема за моєю спиною. Пішов. Мовчки. Без коментарів.

Стискаю в руці ключ і переможно посміхаюся. Нехай знає, як чіплятися до молодих дівчат.

Повернулась до читання книг, хоча все пішло не так легко, як хотілося. З голови не виходить Елім. Ні, я на нього не запала, просто мені його шкода. Так, саме шкода. Всі його сигнали говорять про закоханість, але я не можу відповісти тим же. Моє серце міцно зайняте, і я не хочу цього міняти.

***

Черговий день пройшов у роботі, навчанні та легкому спілкуванні з Дайною. Ми листуємося кожну вільну хвилину. Здебільшого вона пише мені, а я відповідаю, коли вільна. Дивно, що про Енді вона мене не питала, адже ми тоді пішли з її квартири, нібито до нього. Дайна чи надто ввічлива, чи нічого особливого не помітила в ситуації, але душу мою розпитуваннями не турбувала. Я цьому рада.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍