Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Глава 22

У моїй невеличкій кімнаті, де я прожила сімнадцять років, фактично нічого не змінилося. Звісно торік батьки переклеїли шпалери. Тепер кімната була бузкова, а не рожева.

Я сіла на фіолетовий диван та почала оглядати стіни, де висіли мої фото. На них я настільки мала, що навіть не вірилося. Та взагалі мені досі незвично, що мій вік не п'ятнадцять років. Де ті безтурботні роки? Куди подівся той золотий час, де найбільша проблема була контрольна з алгебри та хімії? Не знала, але дуже хотілося повернутися в той період, адже тільки декілька років тому до мене дійшло, що я давно виросла.

Сумна думка, але нічого не поробиш. Не встигну я кліпнути, як мені бамкне шістдесят років та  буду бавити непосидючих внуків, якщо звісно пощастить.

Я встала та підійшла до столу, де всі одинадцять років ледь не кожного дня робила уроки. Ця лакована деревина бачила всі мої емоції, які тільки можна було. А скільки я ревіла за ним коли не тямила, як рахувати ті інтеграли чи второпати ті дурні закони з фізики. Але золота медаль, яка висіла на стіні говорила, що зрозуміла. Проте скільки сліз виплакала та вислухала від батьків. Вони завжди хотіли, щоб я була найкращою. Тому завжди старалася, але чомусь кожну мою перемогу вони приймали, як належне. Типу нічого особливого. Це ображало, але згодом я вже не звертала на це увагу та просто йшла до своєї цілі.

Звісно частина з них таки не здійснилася, бо я просто не відстояла свою думку. Ось мені хотілося дуже малювати. Скільки разів я просила віддати мене у художню школу, але батьки вертіли носом та говорили, що з цього сенсу нуль, бо в житті треба займатися серйозними справами, а не акварель псувати. Сумно. Але потай від усіх я малювала. Ось зараз навіть тримала свій старий альбом, де простим олівцем зафіксовувала все, що тільки можна було.

Зараз я гортала його та усміхалася. Під деякими навіть стояла дата та підпис. Великий художник. Нічого більше не скажеш...

Через дві хвилини я догортала до останньої сторінки, де сумно дивилася на мене недомальована автівка, що стояла на мосту. Це був останній малюнок, який я таки не завершила. Йому вже понад шість років. Мабуть, він таким і залишиться. Доросле життя забрало у мене мрії та дало зрозуміти, що не дитина і  треба витрачати свій час на повсякденні справи без яких нікуди.

Вечір після роботи зайнятий готуванням їжі, вихідні прибиранням квартири, а якщо з'являлися зайві п'ять хвилин, то хотілося їх витратити на сон. І таке повторювалося щодня, щотижня, щомісяця...

Звісно деякі мали не таке життя. Ось моя подруга дитинства та одночасно однокласниця Яна - тільки ловила кайф від усього. Скільки я б не заходила у соціальні мережі, то її сторінка кричала світлинами з різних куточків світу.

Але заздрити треба мовчки. Можливо мама мала рацію, що гроші не головне у житті, а повинно панувати порозуміння. Однак сьогоднішня ситуація, яка склалася між ними - не дуже гарний приклад.

Двері до моєї кімнати тихо відчинилися. Я повернула голову та побачила батька. Він мав п'яний вигляд, але не настільки, щоб не розуміти, що відбувалося навколо.

- Можна? - запитав він.

- Угу,- закрила я альбом та заховала його до шухляди.

- Твоя мама збісилася, - сів він на диван. - Ми з Вованом тільки пригубили по сто грамів спиртного, а вона одразу їжиться, як отой індик.

Слово пригубили, то дуже слабко сказано. Скоріше вони добряче присмокталися, а зараз батько шукав кому сісти на вуха та розповідати свої оповідки.

- Вона інколи емоційна, - сказала я.

- Хоч ти такою не будь, бо мати таку жінку, то біль головний. Невідомо, що її вкусить через секунду.

Я пожала плечима, бо не знала, що говорити у цій ситуації.

- Але я все одно люблю твою маму. Звісно вона інколи поводиться жахливо, вмикає у собі капризну дівчинку, але це краще, аніж коли в цій жінці прокидається королівська гадюка. Тоді треба ховатися, але я також не цукерка шоколадна. Інколи самому від себе противно.

- Угу, - зиркала я на нього.

- Ти хоч не пиляєш Влада?

- Та наче ні.

- Ну це добре. Головне не мотати нерви... Але чого він досі тебе заміж не кличе?

Ну почалося. Знову з дна озера вибралася на поверхню його улюблена тема. Наче нема більше нічого цікавішого, аніж зараз це товкти. Мене саму таке питання турбувало, але обговорювати не бажала. Ще сон буде поганий, а завтра я повинна мати гарний настрій

- Ще не час,- проказала я.

- То дурня. Ось я твою маму в перші два місяці прив'язав до себе, щоб нікуди від мене не полетіла, бо вона ще та пташка. Якби проґавив, то все життя б шкодував.

Я ледь помітно усміхнулася. Мої батьки дійсно дуже швидко побралися, проте вони ніколи не розповідали, як їх до одного цілого звела доля. Мабуть, зараз був сенс запитати.

- А як ви взагалі зустрілися?

- У друзів на гулянці. Твоя мама напилася до свинячого крику та стала блювати, а як джентльмен тримав її волосся, коли вона робила це у ванній, а потім рятував її мінералкою із кропом, однак він щось її не допомагав.

Оце історія. Навіть не думала, що мама була в молодості така. Після цієї розповіді моє життя не буде таким, як раніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍