Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Розділ 16

Чесно кажучи, я думала, що не зможу заснути. Та навіть крізь біль мені таки вдалося розпрощатися з реальністю хоча б на кілька хвилин. Мабуть, це навіть не сон був – просто втомлена свідомість вимкнулась, і все. 

Коли прокидаюсь, одразу відчуваю біль у нозі. Сідаю і бачу, що хтось наклав мені пов’язку, і розумію, що проспала візит лікаря. На тумбі лежать ліки, але які з них пити – поки не знаю. 

– Ти прокинулась! – радісно верещить Надя, влітаючи у мою кімнату. Вона вилазить на ліжко і лягає поруч. При цьому міцно мене обіймає. 

Це так приємно, що у мене сльози на очах виступають. Ця дівчинка просто неймовірна, і я дуже її люблю. 

– Довго я спала? – питаю. 

– Довго, – киває. – Тебе навіть лікар розбудити не зміг.  

– Нічого собі! – усміхаюсь. За вікном якраз сідає сонце, і я розумію, що весь день пробула у непритомному стані. 

Коли двері у кімнату знову відчиняються і на порозі з'являється Артур, стає ніяково. Мабуть, вигляд у мене ще той, коли чоловік такий гарний зараз…. 

– Що за шум? – питає, уважно розглядаючи нас з Надею. 

– Катя прокинулася! Бачиш? – заявляє Надя. 

– Бачу, – усміхається Артур. – Катю, ти проспала візит лікаря, тому дати тобі знеболювальне не вдалося. Ось. Випий оце. 

Артур дає мені склянку з водою і дві незрозумілі пігулки. Чесно кажучи, зараз мені абсолютно байдуже, що пити. Головне, щоб так боляче не було. 

Випиваю пігулки без зайвих запитань і дуже сподіваюсь, що стане краще. 

– Лікар сказав, що, швидше за все, у тебе розтягнення, але щоб переконатись остаточно, необхідно поїхати в лікарню, – продовжує Артур. 

– Добре, – кажу. – Я можу просто зараз.

– Ні, спочатку ти поїси. Я дам розпорядження принести тобі вечерю сюди, – твердо заявляє Артур. – Тобі не можна напружувати ногу. 

– То що виходить? – питає Надя. – Ти тепер на руках її носити будеш? 

– Я не проти, – Артур так легко погоджується, що мені стає ніяково. – Якщо тільки Катя забажає.

– Класно! – плескає в долоні Надя, а от мені зовсім не радісно. На Артура не дивлюсь. Мене бентежить те, що він враз таким добрим став. 

Тетяна Павлівна приносить мені вечерю, і тішить хоча б те, що Артур не залишається подивитись, як я їм. Ліки починають діяти, і біль уже не відчувається так гостро. Надя залишається зі мною і грається своїми ляльками, поки я намагаюсь з'їсти хоч трохи супу. Чесно кажучи, апетиту немає, але я таки змушую себе з'їсти кілька ложок. 

Ненавиджу хворіти, якщо чесно. Як і не люблю відчувати власну безпомічність. Просто звикла, що свої проблеми треба вирішувати самостійно, тому і не хочу відлежуватись на одному місці. 

Коли Тетяна Павлівна забирає посуд, ще й Надю кличе за собою. Дівчинці пора купатись і спати, а от я почуваюсь бадьорою і хочу в душ. 

Залишаюсь у кімнаті одна і вирішую для початку переодягнутися, тому що зранку цього не зробила. Змінюю джинси на шорти, а футболку одягаю ширшу та вільнішу. 

Стрибаю до вхідних дверей і, коли відчиняю їх, бачу перед собою Артура і від несподіванки відступаю назад, але зовсім забуваю про травмовану ногу.

– Ой! – скрикую, і вже за мить чоловік доволі легко піднімає мене на руки. Не очікуючи такого, торкаюсь його шиї, а тоді забираю руки на плечі. Контакт шкіра до шкіри діє на мене якось дивно. Знову оживають мурахи. 

– Я, здається, говорив тобі не підніматися з ліжка без причини, – заявляє серйозним тоном. 

– Але у мене є причина! – випалюю. – Мені треба у… вбиральню!

Кажу це і сильно червонію. Бачу, як від здивування піднімаються брови Артура, а тоді він просто бере і несе мене у ванну кімнату. Вже там обережно ставить на підлогу і відступає в коридор. 

– Я тут зачекаю, – заявляє. 

– Ти знущаєшся? – бурчу. – Я і сама назад повернусь!

– Щось я тобі не довіряю, – хмикає і сам зачиняє двері. 

Мені нічого не залишається, як повернути ключ у замку, а тоді увімкнути воду. Робити всі свої справи та розуміти, що Корсаков за дверима – доволі проблематично. Але вибору, як такого, немає, і я змушена викинути з голови всі думки про нього. 

Маю визнати, що мені подобається такий турботливий Артур, але є й інший бік, який мене трохи лякає. Мені починає подобатися цей чоловік. Занадто сильно. А якщо пригадати слова Ніни про те, що він досі кохає свою дружину, заради якої обірвав всі зв'язки з родиною, мабуть, нічого мені не світить.

Хоча мені й так нічого не світить, тому що Артур вважає мене тією людиною, якою я не є. Якщо я йому зізнаюсь, він не пробачить, тому буде краще залишити все, як є, і не рипатись без нагальної причини.

– У тебе там все добре? – стукіт у двері змушує мене виринути з роздумів. 

– Так, – кажу і вимикаю воду. Поспіхом витираю руки та обличчя, а тоді відмикаю замок. Артур досі тут, підпирає стіну і чекає на моє повернення. 

Цікаво, йому що, зайнятись більше нічим? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍