Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

Куди їхати? Як дістати грошей? Я видам себе практично будь-яким вчинком, але й просто чекати чогось, не діяти теж не можна.

Погляд ковзнув автобусом. Пізній вечір. Пасажирів практично немає. Це навіть добре. Менше уваги на мене. Ось тільки я й гадки не мала, куди їхати, а вже ж стемніло.

Тут я мимоволі звернула увагу на оголошення. В автобусах часто віщають різні реклами та повідомлення. Але тут ішлося про інше.

"Нікуди йти? Потрібне безпечне місце? Допомога для жінок і дітей".

Далі значилася назва відомої міжнародної організації. Номер телефону гарячої лінії. Адреса.

Я насупилася, розмірковуючи над побаченим. А що як звернутися туди? Це ж і справді центр допомоги жінкам. Я й репортаж про них якось бачила. Туди зверталися жертви домашнього насильства.

Так, не зовсім мій випадок. Байсаров не застосовував силу. Він змушував підкорятися іншим шляхом.

Що ж, як тимчасовий притулок підійде. Звернутися мені все одно більше нікуди. Інших варіантів не світить.

На щастя, автобус проїжджав якраз поруч із центром допомоги. Я вийшла на найближчій зупинці і попрямувала просто туди.

–– Добрий вечір, –– пробурмотіла, коли після дзвінка переді мною відчинилися двері. –– Я... можу тут переночувати? Мені більше нікуди звернутися.

–– Звісно, –– тут же посміхнулася миловидна дівчина. –– Проходьте.

Мене навіть не стали розпитувати. Відразу ж запросили всередину.

–– Для малюка потрібна суміш? Памперси?

–– Дякую, я... я навіть не знаю, як дякувати.

–– Усе гаразд. Ми просто робимо свою роботу.

Я помітила ще кількох жінок. Хтось із дітьми. Хтось ні. Різний вік. Було видно, що деякі освоїлися і явно перебувають тут довше, ніж кілька днів. А хтось ще напружений, приєднався як і я.

–– Від кого ховаєшся? –– раптом запитала одна з них.

–– Від колишнього, –– здавлено видихнула я.

–– Побив?

–– Ні, але... у нас важкі стосунки.

Брехати про таке не хотілося. Хоча я пошкодувала, що сказала правду, бо погляд жінки став колючим, вона якось неприємно усміхнулася.

–– Важкі, –– хмикнула. –– Та що ти знаєш про справжній жах! Мій мене так приклав, що я місяць нічого не бачила, очі розліпити не могла. А ти он яка, чистенька вся прийшла...

–– Тихіше, Раїсо, –– м'яко обірвала її одна зі співробітниць центру. –– Не можна знецінювати чужі проблеми. Комусь щастить потрапити до нас раніше. До того, як ситуація виходить з-під контролю і стає критичною.

Нам із Богданом надали окрему кімнату, і я була вдячна за те, що ніхто більше не ставив запитань. Документи не просили.

–– Я тільки на одну ніч, –– нагадала про всяк випадок. –– Уже завтра вранці ми з малюком поїдемо.

–– Чому такий поспіх? Ви можете й довше тут затриматися.

–– Я... я не хочу, щоб колишній мене тут знайшов, –– зізналася прямо.

–– У нас хороша охорона. Вам нема чого боятися.

Довелося прикусити язик. Я розуміла, що ніяка охорона не затримає Байсарова, якщо той вирішить сюди увірватися. Але говорити про таке зараз явно не варто було.

Хто знає? Раптом Дем'ян і тут мене знайде. Так, центр гарантує анонімність, але зв'язки у Байсарова серйозні. Краще нам тут не затримуватися.

–– Тоді, може, ми й надовше затримаємося, –– додала я. –– Завтра вранці про це подумаю.

–– Точно, –– кивнула дівчина. –– Ранок вечора мудріший. А ще завтра тут буде наша директорка. Вона зможе вам краще про все розповісти.

Я подякувала за допомогу і пішла вкладати Бодю. Сама заснула лише під ранок. Серце шалено стукало. Варто було уявити, як Байсаров дізнається, що нас із Данею немає в лікарні, як сонливість точно рукою знімало.

Чоловік зараз у люті. Рве і метає. Я навіть не сумнівалася.

Перші ж промені сонця змусили мене знову розплющити очі й піднятися. Варто було рухатися далі. Просто зараз. І плювати, що я по суті зривалася в нікуди.

Можливо, варто було обговорити все з директором центру. Дочекатися її. Чекати допомоги. Але внутрішнє чуття підказувало інше. Я вирішила не зволікати. Швидко зібрала речі, підхопила Бодю на руки і попрямувала на вихід.

У коридорах центру було порожньо. Занадто рано. Усі ще спали.

–– Куди поспішаєш? –– пролунав у спину жіночий голос.

Я обернулася.

Раїса.

–– Доброго ранку, –– тихо сказала їй.

–– Добрий, –– похмуро відгукнулася жінка. –– Ну то куди ж ти намилилася? У таку рань, а вже на ногах.

–– Мені потрібно їхати далі.

–– Так? –– вона усміхнулася. –– Ну бажаю тобі успіху!

Відчуваючи змішані почуття, я попрямувала на вихід.

А раптом жінка здала мене? Хоча... як же це можливо? Звідки б вона дізналася про Байсарова?

Дурниці. Нереально.

Я вислизнула з центру, і вже хотіла рушити в бік автобусної зупинки, як мене накрила похмура тінь.

–– Реально думала, що так просто втекти від мене? –– проричав Дем'ян, підступаючи впритул. –– Ну все, клята стерва. Ти загралася!