Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

– Бо я ж бачу, що ви не маєте загального уявлення, що воно діється. А я так взагалі, мов дитина в тумані.

На цей раз дівчина була явно зацікавлена. Майхржак теж наблизився.

– А в тебе є якісь ідеї? – спитав він Барського.

– Колись я бачив один такий фільм. До чоловіка після декількох років повернулася пам'ять, але ж тільки частково. Він їздив різними містами, і коли він їх бачив, до нього повертались фрагменти подій.

– Таких фільмів я бачив, мабуть, із сотню, – буркнув поліцейський, знизавши плечима.

– Тоді почнемо власний.

Марчін не став перейматися аргументом Майхржака.

– А він має рацію, – підтримала його Потоцька. – Бо ж завідувач казав, що він або ж переживе шок, який може повністю відібрати в нього розум, або ж стане пригадувати факти, один за одним.

– Ну добре, добре, – Майхржак, як і завжди, був конкретним.

– А ти пам'ятаєш, хоч щось, з власного слідства?

Барський заперечив.

– Ні. Однак, пам'ятаю, з чого все почалося. З візиту у певного есдека на Грюнвальдскій площі. Мені хотілося спитати у нього, що таке "бестія".

– Ну, і що ж це таке. Ти дізнався? – допитувалася Потоцька.

– І досі не знаю.

– Він тобі не сказав?

– Не пам'ятаю.

– Ну, тоді може ти пам'ятаєш, чому ти зацікавився цією справою?

Барський нарешті зрозумів, що масло зовсім не схоже на масло, а, скоріше, на маргарин. І знаходиться в кольоровій пластиковій коробочці. Він поволі почав намазувати собі канапку.

– Я провадив справу про вбивство одного лікаря. Навіть номер справи пам'ятаю.

Задоволений Майхржак розсівся вигідніше.

– Цю справу ми, можливо, витягнемо з архіву. І побачимо, чим вона закінчилася.

Барський поклав на хліб шматок шинки. Пахла вона апетитно.

– То що, після сніданку і рушаймо?

– Увечері, – остудила його Потоцька. – Мушу купити тобі якийсь одяг.

– А що, те, яке в мене зараз є, погане? – засміявся міліціонер.

– Бачиш, зараз у різних місцях встановлено камери. Придбаю тобі якусь блузу з каптуром, бо ж ми не бажаємо, щоб твоє обличчя всюди реєстрували і оглядали Бог знає хто.

– На холодне дмухаєш, – втрутився Майхржак. – Але тут ти маєш рацію. Краще дмухати, ніж ошпаритися.

Барський знову не все зрозумів. Камери? Цікаво, а за що їх купили?

– Слухайте, а яка зараз інфляція?

Потоцька почала сміятися.

– Напевне ти пам'ятаєш ті часи, коли вона перевищувала тисячу відсотків?

– Ммм…

– Сьогодні вона складає відсотка два, а то і менше. Я не економістка, і уяви не маю, скільки точно.

Ось це Барського явно зацікавило. І важко дивуватися. Дискусії про кризи в його часи були, хіба що, єдиною поважною проблемою, про яку велися розмови в телевізорі.

– І хто ж привів до такого господарського чуда? Хто став другим Грабським[29]? – запитав він, явно заінтригований.

– Бальцерович, – одночасно відповіли поліцейські.

– Тоді ви, мабуть, ставите йому пам'ятники?

Майхржак з Потоцькою глянули на нього з жалістю.

– Ну ти і наївний, бо Польща і люди асоціюють його, скоріше за все, з чимось поганим, – пояснила Еля. – Незадоволені завжди були, у нас їх цілі маси.

Барський похитав головою і сказав:

– Я ж пам'ятаю тільки тотальну кризу і відсутність, буквально, усього.

– О! Кризу ми тепер теж маємо. При чому, загальносвітову. Її можна порівняти з кризою двадцятих років, – пояснювала Потоцька.

Але ж міліціонер не міг повірити, дивлячись на те, що було на столі.

– І це ти називаєш кризою?

– Світова економіка в кризі. Рецесія…

Марчін перебив її, присуваючи поближче таріль з фруктами.

– Це що? Що воно таке? – указав Барський на один з фруктів.

– Лічі, мабуть з Китаю.

– А оце? – продовжував питати той.

– Маракуйя.

– А ось це?

Еля зітхнула.

– По черзі: ківі, гранат, херимойя, кумкват, салак, персимона, манго, пітайя, карамболя… – стисла дівчина плечима. – Всіх назв я не знаю. Всі ці екзотичні плоди я купила в одній упаковці. І не знаю, що то є, оце біле, але дуже смачне.

Барський уважно глянув на неї.

– Ознакою кризи не є факт, що тобі не відома назва плода, що лежить на твоєму столі. Повір мені.

Дівчина спустила голову. Барський продовжував:

– Пам'ятаю, як Герек вмовляв нас, нібито ми восьма сила в світі, якщо казати про господарчий зріст, а хвилиною пізніше на полицях в магазинах гуляв тільки вітер.

Потоцька і Майхржак мовчали.

– В чому річ? – не розумів міліціонер.

– В Гереці?

Болісна тиша так і стояла.

– То що? Чи він не брехав?

– Брехав, – відізвався нарешті над інспектор. – Брехав, як і кожна комуністична свиня!

– Точно, – погодилася з ним Потоцька. – Хоча нам і невідомо, який коефіцієнт зросту мав він на увазі, – зиркнула вона на Барського, але ж відразу опустила очі. – Брехав, як по нотах.

– Але ж тепер ми десь близько до восьмого місця, так?

– Ні, ні, – обидва заперечили досить різко. – Якщо казати про ріст ВВП, то Польща напевно не восьма.

З непокоєм у голосі Барський спитав:

– Я яка?

Потоцька несміло глянула на нього, проковтнула слину.

– Друга.

Міліціонер мало не розлив каву, яку власне допивав.

– Друга в Європі?

– Та ні. В Європі ми як раз перші. Другі в світі.

– Єзус Марія! – скрикнув Марчін, не знаючи, що й сказати.

– А перед нами тільки Америка?

– Китай, – коротко не згодилася з ним Потоцька.

Барський недовірливо дивився, коли Майхржак намагався йому це пояснити.

– Але ж ВВП не має нічого спільного з багатством. Це тільки показник господарчого росту.

Він щось почав пояснювати, як дилетант, бо економістом не був, тільки Марчін його не слухав.

– А Радянський Союз? – спитав він тільки.

– Радянського Союзу вже немає.

– То ми одні є противагою для НАТО?

– Як би це тобі сказати… Ми є членом НАТО. Зараз це ми є тими нехорошими капіталістами, які лякають інших шабелькою, – розсміявся Майхржак.

Барський відставив каву і налив собі соку. Жадно випив цілу склянку, а інші сиділи в тиші, не знаючи як пояснити йому все.

– Добре, – першою почала Потоцька. – Жодної з країн, які