Читати книгу - "Новорічні (не)щасливці, Емілія Дзвінко"

—   Я цього не знала.

—   Скажу тобі навіть більше. Він не хотів продавати будинок тобі не тому, що ти мало запропонувала грошей, а тому, що ти самотня жінка-кар’єристка. А в його розумінні, цей дім призначений для сімейного затишнку, а не для того, щоб такі панянки як ти варили собі каву і насолоджувалися краєвидами на самоті.

—   Ну, дякую, що так чітко відтворив мій портрет. Дуже надихаючий опис.

—   Наті, я лише пояснив чому ти не змогла домовитися з власником. Ти ж розумієш, що для нього виглядаєш саме так. Тож не ображайся.

Крім нас та власника на зустрічі присутній ще ріелтор. Але відразу відчувається, що рішення одноголосно приймає саме господар будинку, а ріелтор тут скоріше для вирішення паперової тяганини, якщо ми таки дійдемо згоди. Нас запрошують у вітальню попити чай і зігрітися. Я знаю, що це привід для розмови, але не готувалася до неї, тож покладаюся на Макса. Якщо йому вдалося домовитися про зустріч, то думаю він знайде підхід до цього непробивного чоловіка.

У вітальні потріскують дрова в каміні. Затишно і тепло. Господар будинку заварює нам трав'яний китайський чай і трохи розповідає про свою покійну дружину. Помітно, що він сильно її кохав і сумує за нею. Він би ділився спогадами ще і ще, якби Макс не повернув розмову у потрібне нам русло. 

— Іване Вікторовичу, то ви згодні нам продати ваш будинок? Вибачте, що кваплю, але ми б хотіли ще встигнути оформити угоду купівлі-продажу до кінця року і вирішити всі поточні питання пов'язані з цим, — запитує Макс у власника.

Той у свою чергу переводить погляд на мене, ніби оцінює чи перевіряє.

—  Наталю, ви швидко встигли знайти собі нареченого. Я приємно здивований. Наскільки пам'ятаю з нашої минулої зустрічі, ви не планували одружуватися, ну хіба що на роботі, —  пожартував господар будинку. Його слова прозвучали доброзичливо, тож я усміхнулася, бо не знала, що маю відповісти. У нас справді була така розмова і я розказувала йому як я люблю свою роботу.

На щастя Макс зрозумів мої вагання і вчасно перехопив нитку розмови. 

—  Ви вірите в кохання з першого погляду?  —  запитав по філософськи Макс і сам відповів, —  Ось я не вірив, але зустрів Наті. І ця жінка повністю змінила мій світ. В нас все так швидко, шалено, бурхливо, що навіть лячно. Але коли ми зустрічаємо ту саму свою людину, то все посувається на задній план, навіть відстані здаються не такими значними. Хіба це не магія? Ось так і в нас з Наті сталося. Двоє трудоголіків, що знайшли одне одного. — Макс говорив так переконливо, що я мимоволі повірила у сказане. Я притулилася до нього сильніше і сама цьомнула його в щоку. 

—  Здивували ви мене, але я бачу щирість між вами. Це головне. І мені цього достатньо, щоб продати вам будинок, — нарешті згодився Іван Вікторович, бо я вже подумала, що ця мить не настане ніколи, —  Я буду спокійний, що це гніздечко перейде в хороші руки і даруватиме затишок таким же закоханим як були ми з моєї покійною дружиною. 

Далі справа за формальностями, які ми швиденько вирішуємо з ріелтором. Власник будинку лишає нам ключі і прощається з побажаннями успіху і веселого Нового року. За ним виходить ріелтор, який на прощання навіть видихає з полегшенням. Певне тішиться, що продав цей будинок, бо власних йому добре нерви поїв, поки знайшлися гідні покупці. Як тільки їхні автівки зникають за парканом, я не стримую емоцій. На радощах кидаюся на шию Максу і дякую йому за допомогу. Виявляється, це так приємно, якщо є людина з якою можна поділитися своєю радістю.

—  Обережніше, а то задушиш мене і твій будиночок мрії перетвориться на будиночок вбивства від обіймів, —  жартує Макс. Я відсторонююся від нього, бо розумію, що певне забагато собі дозволяю. Тут не має публіки і не потрібно грати. 

—  Вибач, — мені трохи ніяково за такий порив радості, —  Просто не стрималася, а ти був поруч, тож отримав подвійну порцію обіймів.

— Наті, та я ж пожартував. Мені приємно бачити тебе такою. 

—  Якою?

—  Справжньою і щасливою, —  відповідає Макс.

—  А ти коли справжній і щасливий? 

—  З тобою я справжній. І навіть буваю щасливий, коли ти не бурчиш на мене, — усміхається Макс, а я усміхаюся йому у відповідь. Не можу по-іншому. 

Це маленьке одкровення між нами таке крихке, що я боюся сказати або зробити щось не так. Як я помітила Макс не часто відкривається людям і говорить подібні речі, але чи варто сприймати його слова як крок до нашого не фіктивного зближення, я не впевнена. Ну чому в мене завжди все так складно?

— Давай прогуляємося трохи, — пропонує Макс. — Погода сьогодні чудова, хоча й трохи морозяна. А я так давно не гуляв засніженим лісом.

— Давай, — згоджуюся я.  

Намело багато снігу. Ми повземо як равлики, але за розмовою не помічаємо втоми. Рухаємося вперед. В якийсь момент Макс перечіпляється за гілку, що непомітно стирчить з під снігу, і падає. Лежить в снігу з серйозним виразом обличчя. Мене лякає його стан, тож я на автоматі нахиляюся ближче, щоб перевірити чи все з ним в порядку. Він різко тягне мене на себе і несподівано цілує. Палко, гаряче, глибоко. Так, що я задихаюся. Але відповідаю йому, так само відверто.

До будиночка ми повертаємося розпалені. Як тільки переступаємо поріг наш одяг розлітається в різні кутки зі швидкістю світла. Ми на межі і нам треба більше, глибше, сильніше. Ночувати лишаємося в будиночку. Вранці снідаємо моїми запасами їжі, які я прихопила з дому, бо більше нічого не має. Поводимося ввічливо, але не обговорюємо подій вчорашньої ночі.  

По дорозі в місто ми майже не розмовляємо. Макс уважно стежить за дорогою, зрідка відволікаючись на телефонні розмови. А я в навушниках слухаю свій улюблений подкаст про подорожі.  Це на трохи  допомагає відволіктись, але думки про Макса сильніші. Я не розумію, що між нами відбувається і в мене так багато запитань на які треба отримати відповіді.