Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 24

Вже у Сирниках ми зайшли до кінотеатру й я мало не охнула. Знаю, не знаходила на це часу останніми роками, але щоб настільки все змінилося… Замість двох залів стало вісім й картин для прокату явно побільшало також. Аж очі розбігалися. Хоча то я перебільшую, бо одразу визначилася з фільмом.

– Два квитки на «Житія містера Фруза», будь ласка, – в один голос промовили ми.

– Смаки не змінюються, – посміхнувся Ден, таки випереджаючи мене й оплачуючи все.

– Я Сома Фруза ні на що не проміняю, – похмурилася, але таки дозволила йому заплатити. Все ж ненавиділа бути комусь винною. Тому то й почала працювати з вісімнадцяти, але то таке.

Величезний зал виявився порожнісіньким. Ну звісно, адже в обід у нашому містечку всі працювали або навчалися, а от на вечірні сеанси складно було прикупити квиточок навіть вже за кілька днів до нього. Хоча брешу. Так було раніше, але ж тут явно залів побільшало. Напевне саме через ту причину. Зараз якраз всім повинно вистачати місця.

Ми почувалися дійсно королями, коли почався фільм, адже ніхто так і не з’явився. Були лише ми з Деном та захоплююча кіноновинка, що підкорила світ з перших же її кадрів. Ну ще й звісно, надзвичайно м’які крісла, які просто не можу не згадати.

Дивилася фільм мало не з відкритим від захвату ротом. Все ж давно була фанаткою подібних стрічок, що вважалися класикою серед затятих кіноманів. А це ще й було восьме продовження масштабної серії екшн фільмів з моїми незмінними улюбленими акторами в головних ролях. Тому й не дивно, що не помітила, коли встигли переплестися пальці наших з Деном рук. Не звернула уваги й коли замість крісла, я схилила голову на груди колишнього. Звісно, що й не почула його дещо прискорений стук серця. І мені здається, зовсім то було не через фільм.

– Та не міг він ось так просто залетіти до поїзда через вікно, – викрикнув Ден, підскакуючи на місці й це немов вивело мене з трансу.

– Годі тобі. Може й міг. Але навіть якби й ні – момент чудовий, – буркнула, повноцінно повертаючись у своє крісло та потираючи щоку. І звідки в нього цей дурнуватий колючий светр взявся?

– Ну так, згоден, – швидко охолонув Ден, намагаючись знову взяти мене за руку. Тепер очевидно, хто це зробив минулого разу.

– Вау, – підхопилася з крісла, вражено стежачи за боєм головних героїв фільму. Звісно, не планувала цього, але не знала м’якшого способу відштовхнути Дена від себе.

Але ні тобі – він також підскочив, чомусь постійно намагаючись обійняти в моменти, коли перемагав наш улюблений герой. Навіть поцілувати хотів кілька разів. Та нехай тобі! В ці моменти як ніколи шкодувала про те, що сховала каблучку. Але… Він же й так незабаром про все дізнається… Батьки явно почнуть ставити запитання, а Ден весь день збирається бути поруч.

– Слухай…– промовила, беручи Дена за руку. – Я тобі не сказала, але…

– Ксеню, ну що там може бути важливіше за фінальні сцени?! – вигукнув колишній, нагадуючи, що ж мені в ньому найбільше не подобалося. Якщо його щось захоплювало, то й за вуха б не відтягнули.

– Я заручена, – не так вже це й важко, особливо після його слів.

– Тю, то й що? – а такої відповіді я точно не чекала від Дена, що й далі продовжував невідривно дивитися фільм. Мені ж було не до улюбленого вигаданого світу.

– Ти знаєш? – схопила я його за руку, таки повертаючи обличчям до себе. Хотіла бачити його погляд, очі, в яких завжди могла знайти відповіді на свої запитання.

– Та твоя мама так зраділа, що того ж дня, як ти їй розповіла, знало вже все місто, – мало не скривився Ден, зізнаючись. Але вчасно стримався, поглянувши на мене.

– Серйозно? – схопилася руками за обличчя, ховаючи щоки, що буквально полум’ям горіли. Але вони так само й погасли, коли нарешті усвідомила, що Ден знав і все одно липнув до мене. – Тоді до чого було все це?

– А що, подругу не можна підвезти, якщо вам по дорозі й потім не можна піти з нею в кінотеатр? – посміхнувся Ден своєю найпривабливішою посмішкою та підморгнув.

– Але друг не намагається обійняти першої ліпшої секунди й на додачу поцілувати. Ти ж розумієш, що це не нормально? У мене є наречений, – мало не кричала, хоча вже пішла сцена титрів і Ден мене прекрасно чув.

– Знаю я твого нареченого – місяць стосунків, якщо не менше й вже заручини. Та кого ви дурите? Ваша пара або спочатку була звичайнісінькою вигадкою, або якщо ви й справді зустрічалися, все одно б розлучилися рано чи пізно. Ми створені одне для одного, – жести немов підкріплювали його слова, проте я й так вірила, що він вважає правдою кожнісіньке своє слово.

– Та що ти мелеш? Якби таке було, то ти б явно написав, а не чекав випадкової зустрічі! – дивилася на нього, проте замість якогось винного погляду, його обличчя розпливалося у посмішці.

– Ти впевнена, що саме випадкової? – от такого ходу подій я не чекала… А що як він і справді все підлаштував? З його мозком він і не таке може затіяти. Але ж Ден анітрохи не подумав про мене й чого хочу я.

– Йди ти, – штовхнула його та пішла до виходу. Чула кроки Дена позаду й все прискорювалася, поки він зовсім не побіг. Але той не прямував за мною, а просто випередив й наздогнав вже в сусідньому кварталі.

– Ти забула, – протягнув мені рюкзак з ноутбуком, який залишила в його машині.

– Дякую, – дещо здивовано промовила. Типовий турботливий Ден знову проявив себе. Але що то було в кінотеатрі...

– Пробач. Просто ця новина. Було надто несподівано почути таке. Здається, я досі тебе кохаю…– Ден підвів зніяковілий погляд на мене, в якому читалася буря емоцій.

– А я… Я вже ні, – поглянула в його небесно-сині очі, розвернулася й пішла геть.

– Чи ще можу я до вас сьогодні прийти? – почула його крик вже здалека. Значить таки не пішов за мною… Ну й прекрасно.

– Звісно, якщо обіцяєш…– а ні, знову біля мене. Варто було сказати однісіньке слово. Невже дійсно кохає й це не просто слова, викликані давніми спогадами та раптовою зустріччю?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍