Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

10.3

Камілла

Коли я почула ці слова, у мене всередині все похололо. 

Вони знайшли ті самі докази. Ось тепер мені не відкрутитися. Навіть якщо розповім всю правду, то виглядатиму безглуздо. Буду виглядати співучасником. Ці копи розкажуть Джошу, і тоді мені гайки. 

— Що там?! — відповів офіцер, дозволивши мені зібрати набої на підлозі і викинути все у відро для сміття. Разом із револьвером. — Ти щось знайшов?!

Я вбігла до спальні слідом за поліцейським. Там стояла камера. На штативі. Об'єктив дивився на ліжко. Я була майже впевнена, що запис продовжується, він іде без зупинки з того самого моменту, як Марсель його ввімкнув.

— Тут, по ходу, порнушку записували, — посміхався молодий патрульний. — Камера, штатив, — показував він руками на обстановку, — узголів'я зі слідами зв'язування... Поміркуйте самі. На що це схоже?

Я горіла від сорому. На підлозі лежали ганчірки від розірваних трусів, піжами. Валялися мої штани — ті, що знімав Марсель із таким передчуттям. Тут пахло сексом. Чимось гарячим та вологим, дуже пристрасним. 

Але я розуміла, що вже не відбрешуся. Я взята на місці злочину. Навіть нема чого додати, нема чого сказати у своє виправдання. Камера в них у руках, зараз вони самі все побачать. 

— Що ж, місіс Фінчер... — старший офіцер підняв з підлоги мої штани від піжами, тримаючи їх гидливо двома пальцями. — Це ваше?

— Так, моє. 

— Може, ви розкажете нам, що тут сталося?

Я розуміла, що настав час про все розповісти. Мені доведеться здати Марселя з тельбухами. Розповісти про невдалу спробу зґвалтування. 

Ось тільки чи було це воно? Чи ґвалтівник Марсель насправді?

Адже навіть якби він це зробив, то я б не чинила опір. Мені хотілося, потай хотілося це знову відчути. Усередині. Знову відчути, як він входить у мене, наповнюючи життям. 

Як тоді, п'ять років тому. Коли ми пішли на контакт, я злякалася і під тиском Джоша заявила про злочин. Якого не було. Як і зараз, я хотіла його. Хотіла опинитися під ним і спробувати, як це — бути по-справжньому бажаною і єдиною. Тією самою жінкою, яку Марсель хотів усі ці роки. Про яку він мріяв, яку він уявляв. Яку він бачив серед мільйонів.

Хоча я нічим не особлива. Звичайна. Навіть гірше — я ненормальна. Мутант. Я відьма. Чи маю я шанс бути щасливою з чоловіком? 

Якщо й так, то хіба що з таким самим ненормальним, як Марсель. 

— Я його не здам, — подумала я вголос. 

І це одразу напружило обох копів. Вони разом подивилися на мене, і старший запитав мене.

— Що-що? — насупився він, розстібаючи кобуру пістолета. Ледве помітно, майже беззвучно. Але я це бачила. Помітила, як він напружився після моїх слів. 

А я стиснула зуби і ще раз процідила:

— Я його не здам!

— Кого ти не здаси, люба? 

Повітря було таким важким, що здавалося, ніби ми по шию у воді. Ніхто не наважувався робити різких рухів. Копи чекали моєї реакції, моїх відповідей. Моїх зізнань. 

Я стояла на своєму. 

— Свого чоловіка! Це він на відео! Як вам не соромно копирсатися в його особистих речах?! — Відчувши всередині мотиви для боротьби, я вирвала з рук молодого копа ту злощасну камеру і стала шалено кричати. — Пішли геть звідси! Зараз же! Я дзвоню своєму чоловікові, трясця!

— Якого біса ти коїш, ненормальна?! — намагався втихомирити мене старший, але куди там. 

Я підняла з підлоги розірвані Марсом речі і почала кидатися ними в копів. 

— Пішли геть із нашої спальні! Я дзвоню шерифу, щоб розповісти, як пара збоченців увірвалася до нашої оселі, щоб подивитися домашнє порно! Ми його не для вас, виродки, записували! — Взявши з ліжка подушку, я вліпила нею прямо в пику старшому. Той упустив свій кашкет, але все одно тримав у долоні ствола. — Надумав стрельнути в мене, га?! Стріляти в мене вирішили, придурки?! Та ви забули, мабуть, у чиєму будинку перебуваєте!

— Мем, — просив мене не вирувати другий, який молодший, — заспокойтеся! Ми просто хочемо переконатись, що вам не загрожує небезпека!

Я схопила з тумби вимкнений телефон. Зробила вигляд, ніби дзвоню. Екран був чорний, без активності. Але я притиснула його до вуха і репетувала.

— Алло, Джош, де ти зараз?! Кидай все й лети додому — твої шльондри з дільниці виламали двері і натякають мені на близькість!

Мій експромт неабияк лякав гостей. Адже ніхто не хотів отримати догану від шерифа. Особливо після такої розмови із дружиною.

— Шеф, це неправда! — кричав молоденький. — Ми нічого такого не говорили вашій дружині!

— Ні, — кричала я в безмовний телефон, — я не жартую, це правда, Джош! Вони вдерлися до мене, зайшли нахабно до спальні! Вони копирсалися в моїй спідній білизні!

Поліцейські були налякані. Тому віддали перевагу тактичному відступу. Кинули спроби щось вивідати й просто задкували до порога будинку, де я їх і відріжу від свого особистого простору. 

— Все гаразд, ми йдемо, мем! Ми йдемо! Не треба так нервуватися!

— Джош, — зображала я плач, — вони дивилися наше відео! 

— Ні! — мотав головою той, який молодший. — Я нічого там не бачив!

— Ти що, дивився той довбаний запис? — кинувся другий на свого напарника.

Я взяла зі столу цілу чашку та кинула її у стіну. Чашка розбилася біля вхідних дверей, збила фотографію, де я та Джош у день весілля. 

Втім, весіллям це важко назвати. Ми просто розписалися без свідків. Йому як співробітнику органів усі документи підписували таємно, віддалено. Не було жодних обмежень. Шериф міг дістати які хочеш довідки, вивідати будь-яку інформацію, чи вона офіційна, чи від інсайдерів, близьких до чиновників. 

Марсель мав рацію. Адже це Джош оформив справу так, як того вимагала ситуація. Він підтасував докази, підвів їх під мої слова. Все було так ладно, що апеляція нічого не дала. Вирок не вдалося оскаржити. Але була якась угода. Між Джошем та моїм вітчимом. Батьком Марселя. Вони про щось домовились. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍