Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

19. Ранковий сюрприз

Крізь сон я почула дзвінок в двері. Я відкрила очі і подивилась на годинник на телефоні.

«8.05… недільний ранок. Схоже, що хтось хоче вмерти від рук злої невиспаної жінки» - промайнули думки в моїй голові.

Спочатку хотілось проігнорувати непроханого гостя, але схоже, що за дверима був хтось настирний, тому я встала з ліжка та вдягнула халат. Я була настільки зла, що готова була накинутись на того, хто потурбував мій сон. Адже неділя – єдиний день в тижні, коли я можу виспатись. Та схоже, що не цього разу.

Підійшовши до дверей, я почула ще один настирний стукіт.

- Йду я! – розлючено промовила я крізь двері.

Коли я відкрила їх, то була приголомшена. Переді мною стояв молодий хлопець в уніформі служби доставки. В руках він тримав папку з паперами та величезний букет рожевих та білих півоній.

- Місс Сміт? – допитливо спитав хлопець.

- Так, це я, - здивовано відповіла я.

- Розпишіться будь-ласка тут, - і він протягнув мені квитанцію щодо доставки.

Я розписалась. Після цього він прибрав квитанцію в папку і протягнув мені букет. Я так розгубилась, що лише зараз змогла його спитати:

- Це мені?

- Звичайно. Гарного дня. – він розвернувся та попрямував до ліфту.

А я приголомшена зайшла в квартиру та розглядала букет. Він був прекрасний і дуже ніжний. Я завжди полюбляла півонії, але ніколи не отримувала такого прекрасного букету. Серед квітів я побачила невелику листівку. Розкривши її я прочитала:

«Вибач за вчорашнє. Б.»

Я не мала багато залицяльників, тож була впевнена від кого цей букет. Ця листівка змусила мене відчути ту роздратованість, що я відчувала вчора через цього нахабу. Буря емоцій знову закипала всередині мене і зараз навіть гарний букет не радував. Мені захотілось висказати все йому, я схопила телефон, відкрила його повідомлення і написала:

«Містер Браун, ваші подачки мене не цікавлять, так само як і ви. Тому залиште мене в спокої!!!»

Відправивши повідомлення, я сіла на диван, все ще палаючи від злості.

Мелодія телефону вирвала мене з роздумів, на екрані висвітився номер Беннета. Першою думкою, було не брати слухавку. Але внутрішня допитливість та емоції, що ніяк не вщухали всередині змусили мене відповісти:

- Ви не зрозуміли мого повідомлення, містер Браун? – саркастичний тон красномовно казав про мій настрій.

- Не думав, що настільки тобі подобаюсь…

- Що? – перебила я його, - та якби навіть ви були останнім чоловіком на планеті…

- То ти теж уявляєш нас наодинці? – він не дав мені продовжити, - колючка моя, я теж постійно думаю про тебе і не можу вгамувати свою фантазію.

- Ти ненормальний чи п’яний? – коли він перекручував мої слова, я злилась ще більше.

- От бачиш, ми вже знову перейшли на ти.

- Вчора мені так не здалось, - зауважила я.

- Вибач, мій бос вирішив втрутитись в нашу розмову, тож я не міг продовжувати говорити до тебе так як мені подобається… довелось бути формальним.

Його відмовка, на диво, спрацювала і я трохи заспокоїлась. Адже я знала де він вчора знаходився і повірила:

- Добре, проїхали. Щодо твого боса, - я згадала про сьогоднішнє інтерв’ю і це змусило мене нервувати, - чого мені варто очікувати?

- Боятися тобі його точно не варто, - впевнено відповів Беннет.

- А багато хто боїться? – здивовано спитала я.

- Так, - він спокійно продовжив, - ти ж в курсі пліток не лише щодо мене, тож мабуть розумієш, що його побоюються. Але зовнішність буває оманлива. До того ж, не берись оцінювати людину, поки не дізнаєшся її краще.

- Чому мені здається, що ти маєш на увазі не тільки свого боса? – грайливо мовила я.

- Можливо, - засміявся Беннет, - я був би не проти відкритись тобі.

- Думаєш мені це потрібно?

- Не дізнаєшся поки не спробуєш, - він промовив це таким томним та низьким голосом, що я відчула мурахи на шкірі. В той час мої думки стали настільки непристойними, що злякавшись їх, я вирішила змінити тему:

- То як мені дістатись до твого боса?

- Я пришлю за тобою машину. В мене сьогодні будуть деякі справи, тож я не зможу тебе супроводжувати, але після інтерв’ю я тебе заберу.

- Це зайве, - я намагалась бути якомога байдужою, приховуючи своє бажання зустрітися з ним.

- Нікі, я наполягаю.

- Ну добре. – не довго я і пручалась.

- Тоді до вечора, красуне.

- Бувай.

Поклавши слухавку, я зрозуміла, що від моєї злості не залишилось і сліду. Лише якісь незрозумілі схвильовані метелики в животі. Порівнюючи з моїми минулими стосунками, де все було спокійно та буденно, ці стосунки тільки починаються, але я вже бачу наскільки вони різні. Мої почуття до Беннета наче американські гірки. Лише п’ять хвилин тому я злилась через нього, а зараз… здається я закохалась. Він змушує моє серце битись швидше. І можливо це самий той, кого я шукала, адже лише від одного його погляду я втрачаю розум і не розрізняю де реальність, а де мрії… А мрію я про нього все частіше та палкіше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍