Читати книгу - "Пробуджені фурії"

у бік згаслого світла на заході. — Просто відтоді, як вона була тут, часи змінилися. Який зараз сенс боротися й скидати режим Перших родин, тут чи десь інде, якщо Протекторат просто прийде й накидає тобі на голову посланців за твої клопоти?

— Тут є певна правда.

Він знову всміхнувся, цього разу веселіше.

— Семе, це не якась правда. Це та сама, основна правда. Це єдина значна різниця між тими часами й нашими. Якби Посланський Корпус існував у часи Виселення, квеллісти протримались би десь із пів року. З тими гадами не повоюєш.

— Вони програли на Інненіні.

— Так, але чи часто вони програвали відтоді? Тверезо кажучи, Інненін був маленьким глюком, цяткою на великому екрані.

Ревуча пам’ять ринула на мене. Джиммі де Сото кричав і стискав залишки свого обличчя пальцями, що вже видавили одне око й от-от мали видавити інше, якщо я не…

Я заблокував це.

Маленький глюк. Цятка на екрані.

— Може, ти й правий, — сказав я.

— Може, — тихо погодився він.

Після того ми мовчки постояли й поспостерігали за настанням пітьми. Небо розхмарилося достатньо, щоб на ньому показався спадний Дайкоку, нашпилений на північні гори, і повний, але далекий Маріканон, схожий на мідну монетку, закинуту високо над нашими головами. Набухлий Хотей лежав нижче західного обрію. Вогнище позаду розгорілося як слід. В червоному мерехтінні наші тіні набрали тілесності.

Коли стояти там стало незатишно через жар, Оїші чемно перепросив і подрейфував геть. Я ще хвилину потерпів жар на спині, а тоді розвернувся й заблимав у полум’я. Кілька людей з бригади Оїші схилилися до вогню з іншого боку, розігріваючи долоні. Розмиті, нечіткі силуети в розжареному темному повітрі. Приглушені тони розмови. Ніхто не дивився на мене. Важко сказати, що то було — старомодна ввічливість, подібна до тієї, що її демонстрував Оїші, чи звичайна замкнутість списантів.

Якого біса ти тут робиш, Ковачу?

Завжди ці легкі питання.

Я відійшов від вогнища й подався між булькобудами туди, де ми напнули три своїх, на дипломатичній відстані від бульок Оїші. Свіжа прохолода на обличчі й руках — моя шкіра відчула раптове зникнення теплого повітря. Місячне світло на бульках уподібнювало їх до горбів пляшкоспинів, що зринули на поверхню моря трави. Діставшись до тієї, в якій ми поклали Сильву, я помітив, що з-за причинених дверцят пробивається яскравіше світло. Решта стояли темні. Поруч два жучки під різними кутами підпирали паркувальні стійки, кермові колонки і збройні пульти галузилися на тлі неба. Третій десь зник.

Я торкнувся сигнальної латки, відхилив завісу й увійшов. Ядвіга з Кійокою, що сиділи на зібганих простирадлах з одного боку приміщення, поспіхом відскочили одна від одної. Навпроти них, біля приглушеної ілюмінієвої нічної лампи, лежала трупом Сильва у спальному мішку. Її волосся було дбайливо зачесане, в ногах світився переносний обігрівач. У бульці більше нікого не було.

— Де Орр?

— Не тут, — Яда сердито поправила одяг. — Трясця, міг би й постукати, Мікі.

— Я постукав.

— Окей, тоді міг би, трясця, постукати й почекати трохи.

— Пробач, я цього не очікував. То де Орр?

Кійока махнула рукою.

— Подалися десь на жучку з Ласло. Вони зголосилися на варту периметра. Ми подумали, що треба виказувати охоту до співпраці. Ці люди завтра доправлять нас додому.

— То чого ви, народ, не подалися до котроїсь із інших бульок?

Ядвіга скосила очі на Сильву.

— Тому що комусь треба вартувати й тут, — тихо сказала вона.

— Я повартую.

Якусь мить вони невпевнено дивилися на мене, а тоді глянули одна на одну. Кійока похитала головою.

— Не можна. Орр нас розчавить, як мух.

— Орра тут нема.

Ще один обмін поглядами. Яда знизала плечима.

— Справді, трясця, чом би й ні, — вона встала. — Ходімо, Кі. Орр зміниться не раніш ніж за чотири години. Він ні про що не дізнається.

Кіойка вагалася. Вона схилилася над Сильвою й приклала долоню до її лоба.

— Добре, та в разі…

— Так, я вас покличу. Йдіть собі.

— Нумо, Кі, ходім, — Ядвіга погнала подругу до дверцят. Вже виходячи, вона спинилася й вищирилася до мене. — І ще одне, Мікі. Я бачила, як ти на неї дивишся. Нікуди не підглядай і нічим не тицяй, добре? Не лапай персики. Не лізь руками в чужу тарілку.

Я теж вискалився.

— В сраку тебе, Ядо.

— Можеш помріяти.

Губи Кійоки нечутно промовили більш традиційне «дякую», і вони пішли. Я сів біля Сильви і глянув на неї. За хвильку я простягнув руку й провів по її чолу — луною жесту Кійоки. Сильва не ворухнулася. Її шкіра була гаряча й суха, як папір.

— Ну ж бо, Сильво, вибирайся звідти.

Жодного відгуку.

Я прибрав руку й ще трохи подивився на ту жінку.

Якого біса ти тут робиш, Ковачу?

Це не Сара. Сари не стало. Якого біса ти…

Ох, помовч.

Наче в мене є інший вибір.

Згадка про останні хвилини в «Токійській вороні» прийшла й розчавила останню фразу. Безпека за столом, де сидів Плекс, тепла анонімність і надія на квиток додому на наступний день — я згадав, як підвівся й відійшов геть від усього того, ніби відгукнувшись на пісню сирени. Пішов до крові й люті битви.

Згадуючи минуле, я побачив, що та мить була така поворотна, така навантажена ознаками доленосних змін, що мені мало просигналити, перш ніж я її переступив.

Але воно так завжди, коли згадуєш минуле.

Мушу сказати, Мікі, ти мені подобаєшся, — її голос звучав трошки розмито від ранньої години й наркотиків. Десь за вікнами квартири виповзав надвір ранок. — Не можу вказати пальцем. На те, чим саме. Але це так. Ти мені подобаєшся.

Це приємно.

Але цього не досить.

Мої долоні й пальці легенько свербіли — генетично запрограмоване бажання торкнутися нерівної поверхні, вхопитися за неї й кудись видертися. Я помітив цю рису чохла трохи раніше, це бажання з’являлося й зникало, але здебільшого проявлялося в часи стресу й бездіяльності. Дрібне роздратування, як належить після завантаження. Навіть свіжоклонований чохол має що сказати. Я кілька разів стиснув кулаки, запхнув руку в кишеню й намацав кортикальні пам’яті. Вони зібралися в одну гладеньку масу з дорогоцінних механічних складових, клацнувши гладенькими боками. Юкіо Хіраясу і його посіпаки приєдналися до моєї колекції.

На шаленому шляху пошуків і знищення, який ми прорізали через Нечищене за минулий місяць, я знайшов час почистити свої трофеї хімікатами й електроскребком. Коли я розкрив долоню під ілюмінієвим світлом, вони зблиснули, позбавлені всіх слідів кісток і спінальних тканин. Півдюжини лискучих металевих циліндрів, схожі на