Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

у дев’ятнадцятому сторіччі вже містила у собі зародки всієї цієї інституції, що її називали Великим Драматичним Складом.

І така колективна праця стала надзвичайно потужною.

Отже, Мішель скотився з драми у водевіль. Тут були зібрані найвеселіші люди Франції; автор жартівливих пісень змагався у вправності з автором дотепів; секцією грайливих ситуацій та сороміцьких слів завідував один люб’язний хлопчина. Департамент каламбурів працював бездоганно.

До того ж існувало ще центральне бюро дотепів, пікантних реплік і нісенітниць; воно постачало свої послуги усім п’ятьом Секторам; адміністрація дозволяла вживання дотепного слова тільки у тому разі, якщо воно не використовувалось протягом бодай вісімнадцяти останніх місяців; за її наказами словники постійно перевірялися, з них вилучали всі словосполучення, галліцизми і слова, що їх, за умови вживання не в основному своєму значенні, можна була б сприйняти двозначно; в останній своїй відомості адміністрація представила у звіті актив із сімдесяти п’яти тисяч каламбурів, з яких чверть були абсолютно новими, а решту ще можна було використовувати. Перші коштували дорожче.

Така раціональна організація праці, багатий резервний капітал і порозуміння у команді стали запорукою неодмінної якості продукції третього Сектору.

Коли керівництву стало відомо про невтішні успіхи Мішеля у вищих секторах, юнакові вирішили доручити найлегше у створенні водевілю завдання; у нього вже не вимагали ані подати якусь ідею, ані підібрати влучне слово; Мішелю була представлена готова сцена, і він мав лише її розвинути.

Мова йшла про написання одного акту для театру Пале-Рояль; в основі його лежала ще нова для сцени ситуація, що, однак, могла стати джерелом найцікавіших театральних ефектів. Стерн уже намітив її у 73-му розділі другої книги «Трістама Шенді», в епізоді із Футаторіусом.

Сама лише назва п’єси красномовно свідчила про її зміст; вона називалася:

Застібки вже свої штани!..

Одразу стає зрозумілим, які повороти приховує в собі пікантна ситуація, в якій опинився бідолаха, що забув виконати це найперше правило чоловічого убрання. Увесь жах його друга, який представляє горопаху у знатному салоні передмістя, збентеження господині дому; додайте до цього спритну гру актора, який щомиті може змусити публіку лякатися того, що... й кумедну паніку серед жінок, які... Така ситуація мала все для колосального успіху!

Однак Мішеля, який спершу намагався якось боротися із цією оригінальною ідеєю, раптово опанував жах. Тоді він розірвав доручений йому сценарій.

«О! Я жодної миті не залишуся більше в цій печері! — подумав він. — Краще вже померти з голоду!»

І він мав рацію! Що він міг зробити? Скотитися до Сектору опери й комічної опери? Але ж він ніколи не погодиться писати безглузді вірші, що їх вимагали сучасні музиканти!

Або опуститися до ревю, до феєрій, до офіційних промов?

Але там у першу чергу треба бути машиністом або художником, аж ніяк не драматургом! Виявляти винахідливість у створенні нових декорацій, і нічого більше! Завдяки фізиці та механіці ця сфера значно розвинулась... На кін примудрялися виносити справжні дерева, що їхні корені були занурені у невидимі ящики, цілісінькі квітники, природні ліси, будували навіть високі кам’яні споруди! Океан відтворювався за допомогою справжньої води в басейні, що його щовечора виливали перед глядачами й наступного дня наповнювали знов!

Чи відчував Мішель, що здатен на вигадування таких речей? Чи мав він у собі щось таке, що могло б розворушити маси, змусити їх наповнювати каси театрів зайвими грошима зі своїх розбухлих кишень?

Ні! Тисячу разів ні!

Отже, йому залишалося лише одне: піти.

Що він і зробив.

Розділ XV

Злидні

Під час роботи у Великому Драматичному Складі, з квітня по вересень, у ці довгі п’ять місяців розчарувань і відрази, Мішель не забував ані дядька Гюгнена, ані свого викладача Рішло.

Скільки вечорів, що він вважав їх одними з найкращих у своєму житті, він провів у гостях в одного та другого! З професором він говорив про бібліотекаря; з бібліотекарем він говорив не про професора, а про його онуку Люсі, та ще й як говорив, із яким почуттям!

— Очі у мене вже не дуже, — якось сказав йому дядько, — але здається, я бачу, що ти її кохаєш!

— Так, дядечку, до нестями!

— Кохай її до нестями, але одружись із нею, як людина тямуща, коли...

— Коли? — тремтячи, перебив Мішель.

— Коли ти матимеш становище в суспільстві; зроби це для неї, а як не для неї — то хоча б для себе!

Мішель нічого не відповідав на ці слова; його охоплювала глуха лють.

— Але чи кохає тебе Люсі? — запитав дядько Гюгнен іншим разом.

— Не знаю! — відказав Мішель. — Нащо я їй потрібен? У неї нема причини мене любити!

І того вечора, коли йому поставили таке запитання, юнак, здавалося, був найнещасливішою людиною на світі.

Однак дівчина навряд чи замислювалась про те, чи мав бідний юнак становище у суспільстві. І справді, її це не турбувало; вона потроху звикала до зустрічей із Мітелем, звикала вислуховувати його, коли він був із нею, та чекати на нього, коли його не було; молоді люди гомоніли про все й ні про що. Старі дозволяли. Навіщо заважати їм любити один одного? Але про любов закохані не говорили. Вони говорили про майбутнє. Мішель не наважувався порушити складне питання теперішнього.

«Настане день, коли я так кохатиму вас!» — казав він.

Люсі тонко відчувала: це лише питання часу, на яке поки що не треба шукати відповіді.

До того ж юнак повністю скорився своїй поезії; він знав, що його слухають, його розуміють, він відкривав серцю дівчини усього себе! Поруч із нею він ставав собою; проте віршів для Люсі він не писав; він був на це неспроможний, адже любив її надто сильно; він не міг збагнути, як можна поєднати риму із коханням, як можна віддавати почуття на поталу вимогам якоїсь цезури.

Однак його найпотаємніші думки мимоволі насичувались поезією, і коли він читав Люсі вірші, вона слухала так, ніби сама їх написала; здавалося, вони завжди відповідали на якесь глибоко заховане питання, яке вона нікому не наважувалась поставити.

Одного дня Мішель сказав, пильно вдивляючись у дівчину:

— День наближається.

— Який день? — спитала вона.

— День, коли я вас покохаю.

— Ах! — зітхнула Люсі.

Згодом час від часу він повторював: «День усе ближче».

Нарешті, одного чудового серпневого вечора, Мішель зізнався, беручи дівчину за руку: «Він настав».

— День, коли ви