Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

то мене камінням закидають, а дурніші будуть готові подумати, що це я сам беру.

— Будуть такі, що повірять. Як Пекелки.

— Пекелки теж ходять по чари. І навіть не здогадуються, що відьма дасть щіпку, а забере жменю. Ну, але горілка стоїть. Коли надто довго вдивляєшся в горілку, горілка починає вдивлятися в тебе.

Ликнули. Паленка пилася легко й мала приємний солодкуватий смак. Якубу він трохи нагадував халу, яку Хана часом робила на шабас, і цей спогад непокоїв його в порожньому місці, де раніше було серце. Бо відколи він поселився у Слави, не любив вертатися думками до колишнього життя. Його кололи ті спогади, кололи тим сильніше, бо він відчував, що щось згладилося з його пам’яті, а самогонник, схоже, знав про це; хлопець не мав, однак, мужності запитати його прямо. На щастя, Лихий Чоловік одразу налив по другій, і Якуб зміг втопити у горілці свої непрошені думки.

Закусив гострим від кмину паштетом, а потім ріпою. З першим шматком він усвідомив, що у Слави ніколи не їв м’яса — не від бідності, а просто так. В хатині пустельниці тільки коти діставали м’ясо, причому навіть у середи й п’ятниці.

Горілка встигла вдарити в голову й огорнула скроні теплою хвилею бездумності. Так було краще. Ліс шумів у них над головами, а вони їли й пили.

— Ну, бо ж саме про це у житті йдеться. Їсти і пити, нічого більше. Во славу Божу. Амінь. — Лихий Чоловік зітхнув і випростав ноги.

— І паруватися, — додав Замазура. — Не забувай про парування.

Якуб серйозно покивав головою, бо йому ці слова видалися надзвичайно глибокими. Так це часом буває після горілки. Тож він їв і пив, бо паруватися не особливо мав із ким. Попри те, що оковита палала в його тілі золотистим вогнем, як літній пополудень, він міг пити її кухлями й зовсім не почувався п’яним. Не почувався п’яним і тоді, коли Лихий Чоловік кивнув йому, аби він наливав, а тоді руки Якуба розлили паленку по всій лавці, не дуже бажаючи слухатись його, і вона стікала збоку вузенькою цівкою; бо це ті руки були п’яними, а не він.

Самогонка текла і текла з краю лавки щораз ширшим струменем — навіть не струменем, а потоком, і не потоком, а бурхливою, шумливою річкою.

— Ми потонемо, — зойкнув Якуб, а Лихий Чоловік і Замазура лиш розсміялися. І ніяка це не річка шуміла, а ліс.

Вітер грав у кронах дерев.

То ніс гуркітливий шум, ніби хтось дмухнув у порожню пляшку, то високі й легкі тони, як нитки бабиного літа, і звучали в тій грі людські нелюдські голоси. Пісня лісу пульсувала у Шелі в усьому тілі, і ноги самі підхопили його до танцю. Танцював і танцював, як шалений циган, як божевільний жид, як турецький святий. Стежки плуталися й вели не туди, куди треба. Але все це через ноги, бо то ноги були п’яні, а не він. Добре, що не мав серця, бо теж би було п’яне, а п’яне серце робиться темним і злим.

Невідомо як понесли його ті п’яні ноги під двері дому пустельниці. Перед хатою на плоті сушилося прання, а на поперечній жердині сидів світловолосий чоловік, молодий, не набагато, мабуть, старший від Якуба. Був він голий, а з голови росли в нього оленячі роги. Хто ти такий, вже готовий був крикнути Шеля й прогнати чужинця геть, як нараз двері хати рипнули і надвір виліз ще один голий, червоний, із черевом, порослим кучерявим волоссям.

З лисіючого тімені виростали в нього два смішні ріжки, покриті шкірястою оболонкою, як у козла сарни навесні, а між стегнами бовтався величезний темний прутень. А коли за ним вийшла з дому Слава, розхристана й рум’яна, як осіннє яблуко, Якуб геть онімів і лиш стояв, беззвучно ворушачи губами. Голяки тимчасом відтанцювали дикий танець навколо пустельниці й на чотирьох помчали в ліс; товстун сопів і бекав, а світловолосий, перш ніж зникнути в заростях, ще помахав Якубу.

Жінка наблизилася до юнака й поклала йому обидві долоні на груди. Він хотів відіпхнути її, але не зміг.

— Хто це був? Що ти з ними робила?

— Я? Нічого. — Пустельниця дивно усміхнулася. Погляд Якуба пірнув у безодню її пазухи, між розстебнутими верхніми ґудзиками сорочки, тож вона присунулася ближче. — Справді, майже нічого.

— Розпусничала.

— А ти пив. — Вона погладила його по обличчю.

Від неї пахло чимось чужим, але заманливо, іншим чоловіком. А щось у Якубі дуже хотіло, щоб Слава пахла ним. Тож він міцно схопив пустельницю й поцілував її, а його долоні блукали її тілом, ані дуже молодим, ані дуже гарним, але все ж цієї миті найкращим у світі. І цілував, і цілував, обличчя, шию, біля вух, усюди, й не міг перестати, бо його вуста були п’яні. Його вуста, не він.

Пустельниця розсміялася, але не як молода дівка, а як жінка, яка все знає і все вміє. Занурила долоні в його лляне волосся й потягла хлопця до хати, до комори. Кутиком ока Якуб помітив у кімнаті дівчину, яка лежала на розкиданій постелі, гола й непритомна; ніби пам’ятав її з села, але те могло йому тільки здаватися. В сінях сидів також Замазура, зовсім тверезий. Одну задню лапу заклав, випроставши, за шию і вилизував собі під хвостом.

— А ти що тут робиш? — пробелькотав Якуб.

— Лиши його, це ж усього тільки кіт, — промурчала йому в шию пустельниця.

— Няв, — підтвердив Замазура.

А потім уже нічого не мало значення. Бо Слава була жінкою, яка все знає і все вміє, а Якуб при ній також знав і вмів усе.

XXVI. ПРО ВТРАТУ

Повідають, що коли помирає дитина, то батьки помирають разом із нею. І хоч би й далі прокидалися щоранку й лягали спати увечері, хоч би пхали вперед своє життя, хоч би мали ще й інших дітей — живуть вже тепер почасти в країні смерті.

Коли Йоахим Пекелек з’явився в хаті пустельниці із згорточком в руках, то виглядав достоту як труп. Побачивши його, Слава перестала шаткувати капусту й витерла руки об фартух. Пекелек, з обличчям сірим, як старий попіл, поклав згорточок на лавці й почав розгортати один за одним шари полотна. Ні на мить не підняв очей на Славу. І мовчав.

— Син. І не має хвоста, — заявила вона нарешті. — Так, як ви хотіли.

Хлоп і далі не казав нічого. Тільки борлак ходив у нього вгору і вниз, а плечі