Читати книгу - "Із праху посталі"

сказав його помічник, — але до вас хлопчик…

— Це справді незвично, — сказав у відповідь Д. В. Олкотт. — Діти зазвичай сюди не ходять. Він записувався на прийом?

— Ні, але наполягає, що після того, як ви подивитеся на подарунок, який він вам приготував, то самі погодитеся на розмову.

— Незвичайний спосіб добиватися зустрічі, — задумливо вимовив Олкотт. — І з цією дитиною мені варто поговорити? Хлопчик, так?

— За його словами, просто неймовірний хлопчик зі стародавнім скарбом.

— Для мене це вже занадто! — розсміявся завідувач. — Впустіть його.

— Я вже тут. — Тімоті наполовину проліз у двері, а потім, не вагаючись, ступив уперед, тримаючи торохкітливий пакунок.

— Присядь, — сказав Д. В. Олкотт.

— Якщо не заперечуєте, я постою. Однак їй можуть знадобитися аж два стільці, сер.

— Два стільці?

— Якщо ви не заперечуєте, сер.

— Давайте ще один стілець, Сміте.

— Так, сер.

Коли принесли другий, Тімоті підняв довгий невагомий подарунок і поклав його на обидва стільці, де при хорошому освітленні було видно якесь ганчір’я.

— Отже, юначе…

— Тімоті, — підказав хлопчик.

— Тімоті, в мене купа справ. Розповідай, будь ласка, і хутчіш.

— Так, сер.

— Ну?

— Чотири тисячі чотириста років і дев’ятсот мільйонів смертей, сер…

— Боже, оце закрутив!

Д. В. Олкотт помахав Смітові.

— Іще один стілець! — Той його приніс. — А тепер, синку, присядь.

Тімоті сів.

— І повтори ще раз.

— Краще не треба, сер. Це схоже на брехню.

— І все ж таки, — повільно вимовив Д. В. Олкотт. — Чому я тобі маю вірити?

— Я своїм виглядом викликаю довіру, сер.

Завідувач музею нахилився вперед і прикипів поглядом до блідого напруженого обличчя хлопчика.

— Клянусь Богом, — пробурмотів він, — ти маєш рацію. А що у нас тут? — продовжував він, киваючи в сторону предмета, схожого на труну. — Тобі відоме слово «папірус»?

— Це всі знають.

— Так, напевно, кожен хлопчик точно знає, що таке розграбовані гробниці та хто такий Тутанхамон. Хлопчики справді знають про папірус.

— Так, сер. Якщо хочете, підійдіть подивіться.

Завідувач музею направду хотів, тому вже підвівся на ноги.

Він наблизився й почав, як у картотеці, перебирати лист за листом, здавалося, зашкарублого тютюну, на якому де-не-де була намальована то голова лева, то тіло яструба. Його пальці забігали все швидше і швидше, в нього перехопило дихання, ніби від удару в груди.

— Дитя, — сказав він і знову зітхнув. — Де ти їх знайшов?

— Її, сер, а не їх. І це не я знайшов, а вона — мене. Сказала, що грала зі мною в хованки. І я її почув. На цьому гра й закінчилася.

— Боже мій, — видихнув Д. В. Олкотт, обома руками відкриваючи «рани» крихкого сувою. — Вона твоя?

— Це взаємно, сер. Вона — моя, а я — її. Ми — сім’я.

Завідувач заглянув хлопчикові у вічі.

— І знову ж таки, — промовив він, — я справді тобі вірю.

— Дякувати Богу.

— І чому ти йому дякуєш?

— Тому, що якби ви мені не повірили, довелося би піти.

І Тімоті трохи відсунувся.

— Ні, ні! — вигукнув чоловік. — Не треба. Але чому ти говориш так, ніби вона, ніби це володіє тобою, неначе ви родичі?

— Тому що, — відповів Тімоті, — це Неф, сер.

— Неф? Хто це?

Тімоті простягнув руку і згорнув пов’язку.

Глибоко під папірусом виглянули зашиті очі старої-престарої жінки, між повіками якої сяяло приховане світло. З її губ злетів пил.

— Це Неф, сер, — повторив хлопчик. — Мати Нефертіті.

Завідувач музею знову присів на своє крісло та потягнувся за кришталевим графином.

— Ти п’єш вино, хлопче?

— Сьогодні вперше, сер.

Тімоті довго сидів і чекав, поки містер Олкотт протягне йому келишок вина. Вони разом випили, і врешті-решт містер Олкотт вимовив:

— Навіщо ти приніс це… цю… Її сюди?

— Тут єдине безпечне місце у світі.

Завідувач кивнув.

— Це правда. То ти пропонуєш мені… — він на мить зупинився, — Неф? За гроші?

— Ні, сер.

— Чого ти тоді хочеш?

— Аби раз на день ви з нею розмовляли, якщо Неф тут залишиться, — з цими словами Тімоті збентежено подивився собі під ноги.

— Ти довіряєш мені, Тімоті?

Тімоті підняв голову і відповів:

— О, так, сер. Якщо ви пообіцяєте.

Потім він продовжив, піднявши погляд на завідувача музею:

— І більше того, слухали її.

— Вона розмовляє, це правда?

— І багато, сер.

— А зараз вона говорить?

— Так, але треба нахилитися трошки ближче. Я до цього вже звик. Через деякий час у вас також вийде.

Завідувач музею заплющив очі та прислухався. Десь зашарудів старовинний папір, і він поморщився, прислуховуючись.

— Що? — запитав він. — Що ж вона все-таки каже?

— Усе, що можна розказати про смерть, сер.

— Усе?

— Чотири тисячі чотириста років, як я вже сказав, сер. І про дев’ять сотень мільйонів людей, яким довелося померти, щоб ми могли жити.

— Це багато смертей.

— Так, сер. Але я радий.

— Які жахливі речі ти говориш!

— Hi, cep. Тому що, якби вони були живі, то ми б не змогли зараз ні поворухнутися, ні навіть дихати.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Вона це все знає, правда?

— Так, сер. А її донька була Явленою Нам Красунею.[47] А вона — Та, Хто Пам’ятає.

— Привид, що переповідає живу й повнокровну історію «Книги мертвих»?

— Думаю, що так, сер. І ще одне, — додав Тімоті.

— Що?

— Якщо ви не заперечуєте, то я хотів би отримати абонемент.

— Щоб відвідувати музей в будь-який час?

— Навіть після закриття.

— Думаю, це можна влаштувати, синку. Зрозуміло, доведеться підписати певні папери, провести експертизу.

Хлопчик кивнув.

Чоловік підвівся.

— Це нерозумно з мого боку, але вона все ще говорить?

— Так, сер. Підходьте ближче. Ні, ще ближче.

Хлопчик легенько штовхнув чоловіка під лікоть.

Удалині, біля Карнакського храму, зітхнули пустельні вітри, а між лапами величезного лева осів пил.

— Послухайте, — сказав Тімоті.

Післямова

Як збиралася сім'я

Звідки я черпаю ідеї і скільки часу потрібно, щоб перетворити їх на книгу? Іноді — п’ятдесят п’ять років, а іноді — дев’ять днів.

У випадку «Із праху посталих», то перші напрацювання з’явилися ще в далекому 1945 році, а завершив його аж 2000-го.

Для порівняння, ідея роману «451° за Фаренгейтом» народилася в понеділок, а перший короткий варіант я дописав уже за дев’ять днів.

Тож, як бачите, все залежить від безпосередньої пристрасті. «451° за Фаренгейтом» — незвичайний роман, який я писав у незвичайні часи, в період полювання на відьом, якому настав край разом із Джозефом Маккарті в п’ятдесятих.

Сім’я Елліотів з книги «Із праху посталі» народилася, ще коли я був дитиною років