Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

надзвичайно потрібне, єдине, неповторне. І до всього жадно, зворушено і вдячно простягались руки його чудної, гарячої любови.

І раз, коли отак доктор Верходуб пильно й любовно слідкував, як вітер крутив над базарним рундучком пір’їну, він раптом почув у руках своїх вибитий келех; порожній, потовчений, покалічений, але келех! І почув, як з ніжним, тужним дзвоном упала в його якась нова краплина мудрости, якої ще не було ні в Епікура, ні в Шопен-гауера, ні в усіх квітах його життя, солодких і гірких.

«Живи не так, щоб досягти атараксії, нірвани, царства небесного, чи земного. Живи не так, щоб закон твого життя міг бути законом для всіх. А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти. Май на годину від себе смерть і ти побачиш, як на цьому віддаленні кожний мент життя стане тобі самоцінним, неповторним, прекрасним. Все любе, все благословенне, що живе, навіть твої страждання, твій сором, ганьба, поневіряння».

І після цієї краплі на душі доктора стало затишно, тепло й лукаво, як у дитинстві, коли ввечері прибіжиш знадвору, залізеш у темну кімнату й сидиш там та дивишся звідти на всіх, і почуваєш гарячу-гарячу любов до них, і обнімаєш, милуєш їх звідти, а вони того й не знають.

І того вечора ще з більшою незалежністю, заклавши руки в мокрі кишені, брьохав доктор Верходуб по калюжах свого вихлюпнутого на вулицю життя.

* * *

А надворі весна розприскалась молодесенькими жовтявими листочками, пухкими буруньками, голчастою травичкою на понівечених бульварчиках. Весні було байдуже, що кущі були потоптані, поламані, — цвітіть, розпускайтесь, зеленійте, які є. Сонце, як з помпи, прискало проміннями на винних і невинних, на буруньки, на чер-воноармійців, на буржуїв, на цуценя біля крамнички з закислими очима.

Ах, правда: буржуїв на вулицях зовсім не було, все ходили «пролетарі* в поганеньких пальтах, у кашкети -ках, у хустках, — ні одного ж тобі дамського капелюха, ні одного чистенького комірчика на все місто! Он ішов по тім боці заводчик Бромберґ, мільйонер, шикун, дві вілли в Фінляндії й Криму, — та й той, бідолаха, спролетари-зувався: в покривлених черевиках, на голові рябенький картузик, на плечах куций піджачок. Не мільйонер, а вбогенький собі єврейчик-крамар.

Але й Бромберґ, і цуценя з закислими очима — одні на світі, неповторні, цікаві, потрібні, необхідні, милі, — хай живуть благословенні!

По бруку з гуркотом і залізним ляскотом розхрьопа-них бричок кудись гнали червоноармійці. Вони не сиділи, а лежали на сидіннях, поставивши одну ногу на маленьку лавочку. Боже мій, вони хотіли їхати так, як їм було зручніше! їздили ж отак офіцери колись, їздили ж так усі, хто мав право і владу їздити так? Усяка влада їздить, розлягшись і поставивши ногу на сидіння. А вони хіба не влада?

В руках у них були рушниці, на поясах револьвери, бомби, гранати, а на колінах часом дівчата в рожевих, настовбурчених, як із картону, сукнях, — одне слово, озброєні всім, що може дати життя переможцеві. Візники у плисових жупанцях-безрукавках, високо піднявши лікті, вйокали, чмокали, кричали на перехожих і з шиком зупинялись перед крамничками. Бідні крамнички, — більшість їх стояла з повибиваними й позабиваними вікнами, з простріленими, продірявленими стінами, — з слідами погромів. Але вони привітно-жалібно рипіли назустріч гостям розхитаними дверима і впускали їх до себе — чим багаті, тим і раді.

По тротуарах, під присканням весняного сонця, що гріло всіх без різниці партій, націй, анексій і контрибуцій, швендяла «пролетарська» публіка, збиралась то тут, то там у купки й діловито, заклопотано розмовляла: чи будуть уночі масові розстріли, чи поженуть буржуїв рить окопи, чи далеко німці й українці.

Але доктор Верходуб уже не питався себе тепер: чого така жорстокість і лють у цієї сірої маси і звідки вона? Невже вона вся, як є, читала Маркса й, експропріюючи експропріяторів, тільки передавала куті меду? Тепер він знав, що і жорстокість, і лють, і передавання куті меду, все було необхідне, законне й зрозуміле, як законне, необхідне й зрозуміле оте цуценя з закислими очима на сонечку. Сіра маса не читала Маркса й не експропріювала експропріяторів. Вона тільки здійсняла закон ворожо-сти чужого до чужого. Вона, ця маса, була тут чужа; всі ці крамниці, будинки, всі капелюхи, комірчики, книжки, роялі, управи, контори, все, чим був повний колись оцей клаптик земної планети, було й є чуже цій сірій шинельній масі. А коли вона колись стикалася з цим, то мусіла зщулюватись, знижуватись, проходити бочком, винувато, побожно, з чеканням ляпаса. І що дивного, що тепер є сласність власне в тому, щоб гепнути чоботом у те, до чого підходив раніше з побожним острахом? Ми ж раз-у-раз любимо гепнути своїх повержених богів чоботом. І що більша була побожність, що недосяжнішими здавались усі божественності, то дужча, розперезаніша, лютіша мусить бути сласність гупання чоботом.

Але і гупання, і сласність, і трощіння, — все це ніколи більше не повториться, все це летить у вічність, і все має тужну солодкість минулого, і все є життя.

Доктор Верходуб повільно підійшов до ринку. Порожній, забутий, мовчазний стояв малесенький ринок, на якому колись було стільки запального ґвалту, пристрастей, хитрощів, маленьких драм і веселощів. Тепер рундучки стояли замкнені, з голими, нудними стійками. Поміж рундучками вільно, ніким не гнані, але без ніякого задоволення блукали голодні, зачучверені, з випнутими ребрами собаки. І все ж таки: скільки великого змісту може бути в одній голодній, зачучвереній собаці для того, хто пам’ятає, що через годину може не стати ні цих собак, ні неба, ні заповідів, ні ненависти, ні майбутнього!

Стояли вряд візники. Вони возили владу й тих, хто мав змогу їздити на візниках, не боячись за це стати «до-стєнки». Попереду всіх стояв Юдко, неповторний, єдиний на ввесь світ Юдко. Колись доктор лікував його жінку, що затруїлася була гнилою рибою. І Юдко тепер так само сидячи на передку свого «файтона», приплющував очі, розводив руками й щось гаряче доводив якійсь... дамі (так, так, не «пролетарці» в хустці, а дамі), що стояла біля брички. Дивна, надзвичайна істота, прекрасний привид з давноминулого, але, без сумніву, психічно-хворенька бідна: вона була в англійському капелюсі з чорним пером, у чудесному, синьому костюмі, в лякованих черевичках, — зовсім архаїчна постать із давніх віків! Обличчя її доктор не бачив, на жаль, — стояла спиною. Але в усій поставній постаті, у спині, в повороті голови, в широких клубах, у пасемцях шовково-пухнястого волосся на потилиці було щось таке, від