Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

Едемор - нова історія

Демони. Всюди ці кляті істоти. Оточений жахливими демонічними створіннями, я продовжував свій шлях униз по суворих, віковічних сходах, які здавалися зануреними у вічність. Кожен мій крок супроводжувався глухим відлунням, а в повітрі витав запах згарища та смерті. Мої руки, втомлені від нескінченного бою, тримали меч, вкритий кров'ю демонів. Колорит був на весь смак — летючі, повзучі, ті що бігають та стрибають, яких тут тільки не було.

Я залишив Лютера одного, але він вже починав регенерувати, тому я був впевнений, що він, якщо щось, не згине. Лютер, навіть у найгірші моменти, завжди знаходив спосіб вижити. Його магія була неймовірною, і хоча він завжди здавався спокійним і байдужим до всього, я знав, що він ніколи не дозволить собі зазнати поразки.

Спустившись на перший поверх, я побачив своїх союзників, які забарикадувалися за імпровізованими укріпленнями. Вони виглядали переляканими та відчайдушними, а їхня зброя була неготова до такого роду ворогів. Підійшовши до них, я відчув, як моя присутність вливає в них трохи впевненості. Мій погляд зустрівся з очима Мордрака, голови роду Нумус.

— Живий бог, не інакше, — прошепотів Мордрак, його слова лунали як ехо в моїй голові.

Ця думка мене тривожила, але водночас я відчував, що моя присутність могла дати їм хоча б маленьку іскру надії.

— Тримайтеся, ми не можемо здатися! — Сказав я, намагаючись додати їм мужності. — Ми повинні захистити фортецю за будь-яку ціну.

Мордрак кивнув, його очі блищали рішучістю. Він був сильним воїном, і я знав, що на нього можна покластися. Але інші виглядали менш впевненими. Їхні обличчя були блідими, а руки тремтіли від втоми.

— Ми не здамося, — тихо промовила Семптембра, стиснувши свою зброю. — Ми боротимемося до кінця.

В її голосі я чув рішучість, але також і страх. Я знав, що вони потребують більше, ніж просто слів.

— Фортеця слухається моїх наказів! — Сказав я, відчуваючи, як магія проникає в кожен мій рух. — Коли я бажав закрити двері, вони закривалися. Сходи обвалювалися або виникали нові, немов фортеця була продовженням моєї волі. Ми можемо використати це на нашу користь.

Я бачив, як їхні обличчя змінюються, коли вони усвідомлювали, що я можу контролювати фортецю. Ця здатність управляти нею здавалася мені такою природною, ніби це була частина мене самого — щось незрозуміле, але водночас знайоме. Наче природно закладені вміння — дихання, моргання... управління потойбічною, божественною фортецею.

— Мордраку, тобі потрібно координувати оборону на східному фланзі, — сказав я, намагаючись звучати впевнено і рішуче. — Гошальти, ви зосередьтесь на захисті центрального входу. Я забезпечу, щоб фортеця допомагала нам у боротьбі.

— Так, мій володарю! — Відповів Мордрак, підводячись. — Ми не підведемо тебе.

Стоячи перед своїми воїнами, я відчував себе більшим, ніж просто людиною. Я був тим, хто веде їх через цей хаос, хто показує шлях крізь морок та небезпеки. Вони потребували лідера, і я повинен був стати тим, за ким вони могли б слідувати.

— Ми разом подолаємо це, — сказав я, дивлячись на них. — Ми виживемо і зміцнімо нашу фортецю. Вона стане символом нашої сили і нашої волі.

З цими словами я відчув, як їхня рішучість зміцнюється. Вони були готові боротися до останнього, і я був готовий вести їх у бій.

Битва досягла свого апогею, коли мої воїни, обпалені вогнем і вкриті кров'ю, здобули перевагу над жорстокими демонічними істотами. Це був вирішальний момент, коли баланс сил нарешті нахилився на нашу сторону. Мої піддані, хоча й виснажені та майже зламані, продовжували боротьбу з непохитною рішучістю. Спостерігаючи за ними, я з особливою цікавістю відзначав їхню відвагу та витривалість.

Я дивився, як Мордрак, наче гігант, виривався вперед, ведучи свій загін до перемоги. Його меч був у вогні, і з кожним ударом він розривав тіла демонів на шматки. Семптембра, попри свою видиму тендітність, металася між воїнами, підтримуючи поранених і надихаючи їх на нові подвиги. Вона була наче світло в темряві, що не дозволяло їм занепасти духом.

У цій битві я з усіх сил намагався їх захистити, але мої мотиви були скоріше егоїстичні, аніж альтруїстичні. Мені потрібно було здобути їхню повагу та любов, щоб Скальна Фортеця, яку я збирався зробити центром своєї імперії, була захищена не лише муром та магією, а й відданістю моїх підданих. Я розумів, що влада, заснована лише на страху, недовговічна. Тому, дивлячись на своїх воїнів, які ризикували своїми життями, я знав, що маю їх заслужити.

— Ви всі — герої! — Кричав я, підбадьорюючи їх. — Ніхто не зможе нас перемогти, доки ми разом!

     У той момент, коли вони боролися за моє життя, а я за їхнє, у моїй голові почали складатися основні принципи моєї влади. Страх та любов у правильній пропорції — ось що робить імперію непереможною. Я знав, що саме так ми зможемо побудувати міцну імперію, яка буде витримувати будь-які загрози.

     Серед бійки з'явився Лютер, який також зазнав змін під впливом фортеці. Він вже не був тим старим магом, якого я знав раніше. Тепер він став сильнішим, його магічна сила зростала з кожною хвилиною. Його очі горіли вогнем, а руки випромінювали магічну енергію, яка знищувала ворогів.

     Темні хмари, що висіли над фортецею, здавалося, обтяжували атмосферу, поглинаючи світло і роблячи кожну тінь ще більш загрозливою. Лютер, занурений у свої заклинання, викидав потужні вогняні кулі, які розривали демонів на шматки. Його очі блищали рішучістю, а руки безперервно вимовляли магічні слова, викликаючи стихії, щоб знищити ворогів.

     Я виривався вперед, ведучи своїх воїнів до перемоги. Мій меч світився червоним, відбитком тисяч втрачених життів. З кожним ударом я відчував, як сила ворогів переходить до мене, наповнюючи мене новою енергією. Демони, що кидалися на мене з усіх боків, здавалися нескінченними, але я не відчував втоми. Моє тіло працювало як машина, кожен рух був точним і смертельним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍