Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

справи: обдумував, як виразно й переконливо викласти перед селянами свої плани.

Та мимоволі знову згадав про кішок, коли ввійшов у парафіяльний дім. В обличчя дмухнуло тривогою. Селяни сиділи, мовби замкнувшись у собі, з застиглими мінами на обличчях.

Лейтенант запідозрив, що вони пожалкували про свою згоду. Так і було. Від усіх його пропозицій громада відмовилася.

— Зрозуміло, що поглиблення русла буде на користь лише Морбацці, — ​сказали селяни. — ​А нам однаково, поглибимо річку чи ні.

І нічого лейтенант від них не добився.

Приїхав додому в пригніченому настрої. Нескоро ще вдасться переломити рішення громади. Річка й далі буде приносити шкоду. Коли на його поля забреде чужа худоба, її можна прогнати, але річку не проженеш, вона свавільно все руйнуватиме.

Лейтенант посидів, поміркував про свої незбутні сподівання, а тоді встав і пішов у челядню до Бенґта-Коротуна.

— Нічого не вдалося владнати з річкою, Бенґте, — ​промовив він.

— Дуже прикро, лейтенанте! — ​відповів старий. — ​Полковий писар завжди казав, що хутір удвічі підніметься у ціні, якщо пощастить приборкати Емтан.

— Послухай, Бенґте, — ​стишив голос лейтенант. — ​Кішок у стайні поменшало, то хай ті, що зосталися, далі живуть собі в Брітти.

— Як скажете, пане!

Лейтенант заговорив ще тихіше, наче боявся, що старі стіни челядні підслухають його слова.

— Де ти їх топив, Бенґте?

— У річці, звісно! Боявся, якщо втопити в качиному ставку, вони спливуть, і люди їх побачать.

— Ага, у річці… Так я і думав, — ​промовив лейтенант і надовго замовк. — ​Гм… Таки багато у світі дивовиж.

— Що правда, то правда, — ​закивав головою старий.

До кінця своїх днів лейтенант Лаґерльоф змушений був миритися, що річка поводилася, як їй заманеться, і заливала його розкішні поля. Рік за роком спостерігав, як вона виходила зі своїх берегів, залишаючи по собі в долині, нижче Морбакки, розсипи маленьких озерець.

Щоразу, стаючи свідком повені, він думав про рудих кішок, які обсіли всі ворота, коли він їхав на селянське зібрання. Невже й справді, коти знали, що того ранку його підчікувала невдача? Невже правда, що на того, хто губить кішок, чекає кара? Ці думки не давали йому спокою до глибокої старості.

Нова стайня

Лейтенант хотів зробити Морбакку не лише багатим і задбаним хутором. Він хотів, щоб садиба стала гарною, величною, з великим садом навколо житлового будинку.

Але ж по другий бік подвір’я, просто навпроти будинку, стояла стара, потворна стайня з запалим солом’яним дахом, з крихітними віконцями й сірими дощаними стінами. Поруч росли столітні клени з жовтими від лишайника стовбурами й пишними кронами, які заслоняли простецьку будівлю і не надто псували загальний вигляд, однак лейтенант Лаґерльоф вважав, що стару стайню треба знести, інакше Морбакка аж ніяк не буде схожа на панський маєток.

У перші роки свого господарювання у Морбацці він найбільше клопотався землеробством і лише після поїздки в Стрьомстад та смерті старої пані Лаґерльоф узявся за зведення нової стайні, бо ж не побудувавши нову, не можна позбутися старої.

Щоб стайню якнайменше було видно з великого будинку, він вирішив поставити її на пласкій ділянці в підніжжі піщаного пагорба, на вершині якого стояли решта господарських прибудов. Почувши про таке, хутірне жіноцтво запротестувало. Це ж як далеко доведеться ходити, щоб порати корів, а як важко буде скотарці й наймичкам носити молоко тричі на день стрімким схилом до молочарні! Проте лейтенант і чути нічого не бажав. Він мав намір перенести усі господарські будівлі разом з молочарнею до підніжжя пагорба, а коли все опиниться в одному місці, відчується полегкість і для людей, і для худоби.

Стайня хоч і стоятиме віддалік, стане найгарнішою на всю околицю. Стіни під дах вимурують з цегли, а в самій хрестоподібній будівлі розмістять понад п’ятдесят корів. Якби ще дах куполом, то й взагалі була б схожа на церкву.

Лейтенант поговорив про свої плани з тестем. Фабрикант Вальрот бачив ту стайню, розумів, що її давно треба замінити, і дав зятеві значну суму. Лейтенант Лаґерльоф почав підготовку. Дві зими ламав камінь на фундамент в каменоломні Осберґа. Зо два літа біля качиного ставка цеглярі місили глину й формували цеглу, яка потім сохла на сонці до твердості й міцності. Восени лейтенант посилав наймитів рубати дерева для балок і стропил.

Зрештою, настав час розмічати ділянку й копати траншеї під фундамент. Коли робітники взялися за лопати й почали знімати дерн, для лейтенанта настала урочиста мить.

Почали земляні роботи на східному боці, ближче до господарських прибудов. Поки що все йшло добре. Ґрунт твердий, камені фундаменту трималися міцно.

Заклавши основу на східному боці й на західному торці, перейшли на західний бік, який виходив на поля. А тут виявилися серйозні прорахунки. Знявши верхній шар ґрунту, побачили під ним м’яку й грузьку синю глину. Каміння там не трималося купи, тонуло в глині й зникало в глибині.

То був великий недогляд, що перед початком земляних робіт лейтенант не велів дослідити ґрунт і з того боку. Однак будівництво продовжилося на вже визначеному місці. Один старий будівельник порадив перенести стайню вище на схил, бо впоратися з синьою глиною майже неможливо. Однак лейтенант настояв на своєму. Мовляв, і на глині покладемо фундамент, її ж поклади не бездонні, а каміння удосталь — ​хоч весь Осберґ розберемо.

Робітники віз за возом скидали каміння в синю глину, невдовзі постав високий насип, який тримався купи, не розповзався і, на позір, міг витримати опорну стіну. Але раптом полили дощі, і в насипі з’явилися тріщини. На ранок він почав провалюватися, а за кілька годин повністю зник.

Будівельники та й багато хто ще почали радити лейтенантові перенести стайню в інше місце, але той не бажав здаватися. Скільки праці вже вкладено, а якщо переносити будівництво, то все доведеться починати наново. До того ж лейтенант Лаґерльоф дуже хотів, щоб стайня стояла саме там, не уявляв собі іншого місця, де стайня була б і поруч, і в очі не впадала.

Усе літо возили камінь, зсипали в синю глину, але восени ніхто не мав певності, що фундамент витримає, тому вирішили зачекати до весни, спершу подивитися, як глина поведе себе, коли відтане земля.

Навесні, щойно зійшов сніг, лейтенант Лаґерльоф пішов поглянути на фундамент. Кладка трималася міцно, тріщин не видно, але й весна ще не почалася по-справжньому, земля ще не розмерзлася.

Лейтенант спускався на будівельний майданчик по кілька разів на день. Фундамент стояв, ґрунт начеб не розлазився. Лейтенант вирішив ризикнути, послав за каменярем і його підмайстрами, мовляв,