Читати книгу - "Омріяний Рим"

Цезар повернувся з Галлії з вантажем злитків, а коли, розбивши Антонія та Клеопатру, Август повернувся додому, то привіз із собою таку кількість єгипетських скарбів, що ставки впали на 60 відсотків.

Однак усе це відбувалося спонтанно й не сплановано. Економічні цілі імператора були прості й нечисленні: забезпечити постачання зерна, оплатити розваги та передусім виділити кошти на армію. Він не надто переймався тим, звідки взяти гроші. Теоретично мусило б існувати розмежування між патримоніумом — тобто володіннями імператора — і державною казною. Насправді імператор виписував чеки на обидва рахунки, а більшості імператорів бракувало скрупульозності, щоб проводити якісь розмежування. Імператор брав гроші з одного запасу, щоб заплатити як своїм придворним блазням, так і військам, що мерзли на Адріановому валу. І ніхто нічого не заперечував, адже, на римський погляд, усі розуміли, що імператор — це і є держава.

Не були імператори скрупульозні й у методах отримання доходів. Від самого початку імперії, коли Август присвоїв майно убитих ворогів, у Римі діяла система bona damnatorum — засудження на смерть із присвоєнням статків. Так, коли одного разу Нерон дізнався, що половина римської провінції в Африці належить шістьом людям, то прибрав їх і став її одноосібним намісником. Каліґула страчував впливових представників галльської знаті й сукупно забрав у них 600 мільйонів сестерцій. Клавдій стратив 35 сенаторів і 300 воїнів та, як вважають, неабияк збагатився на цьому.

За правління кровожерливого Доміціана через його рішення підняти платню армії та в рази збільшити видатки на розваги й будівництво виник дефіцит готівки, бо фінансував він усе це завдяки жахливій здирницькій програмі, за якою будь-кого могли звинуватити в lèse-majesté[81] імператора, а тоді обібрати й стратити. Невдовзі впровадили фінансові заохочення доносів на будь-які прояви «невірності» владі, і Римом поширилася жахлива мережа delatores (донощиків), як за режиму Чаушеску в Румунії.

Коли вичерпувалися всі інші засоби, імператори наказували розплавити статуї своїх попередників, запроваджували податок на пісуари чи продавали придворних карликів. А коли імперія прийняла християнство, у влади з’явився чудовий привід відбирати та продавати майно язичницьких храмів.

У самому серці римської економіки — якщо доцільно називати це діло економікою — лежало одне ключове питання: наскільки великою повинна бути імперія? Що більша, то ліпше. Що більше людей контролював Рим, то більше податків стягував імператор. Між 225 і 25 роками до н. е. число населення під владою Риму зросло від 4 до 60 мільйонів. Доходи ж пропорційно зросли в стократ головно завдяки тому, що Рим поглинув багаті дрібні імперії, як-от: Македонія, Єгипет і Сирія.

Щоправда, така політика розширення володінь була не завжди фінансово вигідною. Римляни не ризикували потикатися на деякі простори Північної Європи зовсім не через брак військової потуги, а тому, що це просто не вартувало тих зусиль, адже поселення там надто розкидані, земля бідна. Що небезпечніші й складніші для асиміляції території поглинала імперія, то дорожче обходилось утримання їх, оскільки це означало збільшення чисельності військ на кордонах, що, своєю чергою, призводило до зростання витрат на армію, навіть коли до скарбниці не надходило нових податків.

Проте й самі римляни, зі своєю примітивною економікою, розуміли, що, коли треба збільшити бюджетні видатки на армію, а коштів від податків не надходить, інфляції не уникнути. У майбутньому саме інфляція вкупі із супутньою їй економічною нестабільністю стане однією з причин краху імперії.

Попри всю ексцентричність методів оподаткування й дивні витрати римські імператори справді домоглися разючих економічних результатів. Протягом майже 100 років їм вдавалось утримувати рівень інфляції на нулі — у тому розумінні, що річний оклад легіонера становив 900 сестерцій. До нас не дійшли жодні докази інфляції в Західній імперії за часів Pax Romana. А на Сході вона становила якихось 0,85 відсотка.

Римська Європа була здебільшого доіндустріальним суспільством, у якому багатство генерувалося землею та працею. Однак римський мир виявився таким бездоганним і спокійним, що чимало хто збагатився до непристойності. Наприклад, у німецькому Трірі можна знайти надгробки винних магнатів, зведені приблизно 200 року н. е. Це величезні кам’яні скульптури кораблів, виконані по-дитячому наївно й натхненно, на них зображено померлих за перевезенням по Мозелю гігантських вантажів винних діжок. Є там і рельєфи, де їхні власники показані за столом, на який слуги вивалюють гроші з мішків.

Своєю кумедною вульгарністю ці зображення дещо нагадують надгробок Трімалхіона — багатія з Петронієвого «Сатирикона». Він уявляє, що його рельєф вирізьблять як годиться, тобто з усіма необхідними атрибутами: песиком, вітрильниками тощо, — на магістратському престолі в облямованій пурпуровим тозі. На пальцях у нього п’ять золотих перснів, він кидає людям гроші з мішка. Якщо ви не розумієте, як можна зображати пурпуровий і золотий кольори на надгробку, не забувайте, що надгробки в ті часи фарбували. Дивлячись на стародавні рельєфи, ми забуваємо, що їх наквацювали фарбами, наче пристаркувату кінозірку косметикою. Усі вони були разюче барвистими.

У цьому святкуванні життя та смерті в римській Німеччині криється щось дуже миле, невинне й цілковито дохристиянське. Це щира радість від виготовлення вина, радість від заробітку грошей і неквапне, розмірене плюскотіння весел човнів, що везуть Мозелем духмяний білий мозельвейн до Північного моря й далі в Британію або ж до Рони, а звідтіля — через Марсель до Середземномор’я. У цьому всьому немає жодних зайвих чеснот, лише чисте бажання святкувати. Виноробство — уже саме по собі є чеснотою, тож успіх виноробів благословляли самі боги.

Ці славетні морські подорожі стали можливими, либонь, завдяки римській армії, яка очистила річку від піратів. Рах Romana дав людям відчуття безпеки, тобто першу й найголовнішу передумову розвитку капіталізму та приваблення інвестицій. Окрім того, він дав ще й правову базу — римське законодавство, яке лишається одним із найбільших надбань сучасності.

Пріск, римський історик V ст., описує свою розмову з римським торговцем, який воював на боці варварів-гунів. Під час суперечки про переваги римського й гунського суспільства Пріск розігрує свій головний козир. Він наголошує, що існує безліч шляхів надати свободи, і перевага римського суспільства полягає в тому, що навіть померлі можуть розпоряджатися власним майном, адже закон вимагає діяти згідно із заповітом. По цих словах римський перебіжчик починає ридати й визнає, що римські закони найсправедливіші, а римський устрій найкращий.

І той старий гун мав рацію. Римляни надавали народам мир, недоторканність титулу й величезні території з прекрасним транспортним сполученням. Самим фактом оподаткування вони заохочували активну економічну діяльність, бо ж люди мусили ворушитися, щоб виконати свої податкові зобов’язання. Із запровадженням платні легіонерам бартерна економіка залізної доби монетизувалась, а поява грошей призвела до