Читати книгу - "Зібрання творів"

*

У Прохорівці — сни, мов ріки

напровесні: об груди б'ють,

як об пороги. Думи йдуть,

неначе дзвони. І великі

тумани в головах ростуть.

У Прохорівці сни, мов ріки.

Так увижається не раз:

заснеш — не чути й третіх півнів,

і сновигають тіні дивні —

то Максимович і Тарас

бредуть Михайловим узвозом

угору й гору — аж до хмар,

де виткався Волосожар,

де марення чумацьким возом

пускаються у Крим по сіль.

А потім враз оступить біль

натужну душу — й не дихнути.

Ідеш у визорену ніч,

поки зблукаєш межи рути,

віддавшись довгій маячні.

У Прохорівці сни — мов ріки.

* * *

Чоловік підійшов до меморіуму

і прочитав на ньому власне ім'я:

вічна слава героям,

що полягли за незалежність Вітчизни.

Йому приємно й боляче.

Під однією сорочкою Колима і Ташкент.

Та мешканці міста зігнорували його:

хто повірить цій байці?

Якщо ти живий — тим гірше для тебе:

вшановуєм тільки мертвих.

Весь клопіт скінчився, коли видали довідку:

«Пред'явника вважати за мерця».

* * *

Я сидів на весіллі

серед поважних молодиків —

у того голос, наче в диякона,

той остаточно схрип від горілки й співу,

а та в котрий уже раз переконувала присутніх,

що не така вже й дурепа,

як здається на перший погляд.

Я вигукував з усіма «гірко»

і думав про Валентина Мороза,

згадував його лоб і волосся й очі

і переконувався знову й знову,

що горішньою частиною обличчя

він скидається на пророка.

Всі жували, пиячили, удавали з себе веселих

і я жував, пиячив, удавав веселого з себе,

але так було гірко на душі,

так несподівано пронизливо гірко,

що побачивши, як дружина моргає мені: ходім,

з полегкістю відітхнув

і вхопився за втечу,

як потопельник за соломину.

* * *

Сидимо біля погаслого вогнища,

перетрушуємо в долонях попіл,

розтираємо витухлі геть вуглини:

а що як зажевріє раптом жар?

Тут темно і темно там і ще далі темно,

але жар ніби жевріє.

Ось він, задумано каже друг,

очі його туманіють страхом.

Бачу, відказую скорбно другові,

придивляючись до нічних світлячків.

Сидимо біля погаслого вогнища —

століття, друге, третє,

жар не стухає, не гасне.

Так що друг, коли невіра його нестерпна,

називає купину вічним вогнем

і просить сірника,

щоб запалити цигарку.

* * *

То все не так. Бо ти не ти,

і не живий. А тільки згадка

минулих літ. Через мости

віків блага маленька кладка.

А небо корчиться в тобі

своїм надсадним загасанням,

яке ти тільки звеш стражданням.

Ці роки, збавлені в ганьбі, —

то так судилося…

* * *

Спочатку вони вбивали людину,

потому вбитого оживляли.

Реанімацією займалися

в косметичних кабінетах

(малярі — замість лікарів).

Справі оживлення

віддавали життя

цілі династії майстрів пензля.

Зате відрізнити живого од мертвого

було неможливо.

* * *

Вечірній сон. І спогади. І дощ

колише цвіт розпуклого ясмину.

Бездомний вітер. Спи, маленький сину,

спи, сину мій маленький, коли хоч.

Немає мами нашої давно —

вертала, поспішала, забарилась.

Надворі дощ і ллє, як із барила.

Заснеш — і чуєш: торготить вікно.

Здасться, хтось підійде до дверей,

проситиме негоду переждати.

Ти ж, синку, спи, і не питай про матір

і більше не загадуй наперед,

бо не стоїть хвилина на хвилині,

хвилина на хвилині не стоїть.

Нехай тобі бодай у сновидінні

появиться очікувана мить.

* * *

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є жити

і що є світ і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

А ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

* * *

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.

І я солдат, що після всіх скорочень

попав сюди — докантувати строку,

одержав за зразкове воєнробство

(були солдатські жарти — воєнраб)

увільнення.

Напевне, цілий рік

проживши між боліт, ялин, казарм,

до міста не показуючи носа,

я звикнув пити був (замість горілки —

трійний одеколон). Онучі прати

хоч раз на місяць. Згадувать дівчат,

що буцім-то в житті одним і снили,

аби мені віддати свій вінок.

Пускати в діло свій солдатський пасок,

розповідать солоні анекдоти,

навчився сачкувати так майстерно,

немов солдат, що добуває строк.

Отож — Тагіл. Не пам'ятаю — парк

чи сквер міський зібрав великий натовп

щасливих ґаволовів: школярі,

студенти, металурги, кагебісти,

наш брат солдат, старі пенсіонери

дивилися на виставку собак.

І то було видовище, скажу вам:

орденоносні пси — могутні груди,

обвішані медалями, а морди —

пихаті, як в заслужених митців

чи лаврейованих міліціонерів —

подзенькуючи бляшками, проходять,

зневагою вшановуючи натопи,

а біля них, тримаючи побожно

ланцюг, — щасливі власники собак.

О мить блаженства — і людей і псів.

Одні щасливі ницістю своєю

і приналежністю чотириногим

так низько хиляться благочестиво

перед Нічим, що дивиться зокіл.

А другі — на хребтах своїх довгастих

несуть такий тягар своєї слави,

аж закипає від образи кров

в собачім серці: ось воно, мовляв,

мистецтво для безрогих. Гніт тяжкий

зумисних демократій. Перед ким