Читати книгу - "Лист до короля"

class="p1">«Вітаємо тебе, Едвінеме, славетний герою! Найчесніший серед зухвальців, Найвідважніший серед сміливців!

І слава хай засяє твоя райдугою навік! Король великий, Унавен, посилає гінців -І полишаєш ти Форестерре на березі морськім. На коні, чиє ім’я Вітер Нічний, Ти швидше від вітру летиш

І з ворогом б’єшся за свободу та честь Рідного краю свого».

Лавінія зупинилася.

— Далі не пам’ятаю, це дуже довга пісня, історія про королівство Унавена сповнена звитяг. Дивно, я чула — лицар Ристридин теж згадував Едвінема. А чому він так сердився на тебе? — Дівчина замовкла, а потім усміхнулась і сказала: — Я таки забагато питаю? Це я бачу по твоєму обличчю. Тато каже, що я надто цікава й багато теревеню. Проте, — вона понизила голос і продовжила, — я вмію мовчати і зберігати таємниці.

— Гадаєте, я маю таємницю?

— Звісно, — відповіла Лавінія. — Розкажи, що це за таємниця. Ти можеш мені довіряти.

— Вірю. Проте моя таємниця не лише моя, і я не можу вам розповісти про неї. Було б краще, аби ніхто не знав, що я маю таємницю.

Лавінія подивилася на нього розчаровано, але потім знов усміхнулася:

— Натяк зрозуміла. Не хвилюйся, я нікому не скажу про таємничого пілігрима, який гостював у нас. Домовилися?

— Дякую, Лавініє, — мовив Тіурі серйозно.

Вони ще трохи погомоніли, та невдовзі прийшов герцог і запитав Тіурі, чи не хотів би той піти з ним. Юнак попрощався з дівчиною і пішов за володарем замку до нижньої зали, де на нього чекали Сірі Лицарі.

— Лицар Бенду та лицар Арват щойно повернулися, — мовив герцог. — Вони не бачили Червоних Вершників, але простежили їхній шлях.

— Так, — підтвердив Бенду. — Принаймні вони були звідси неподалік і багато хто бачив їх. Але тут їх більше немає, хіба що вони дуже добре сховалися.

— Гадаємо, вони рухаються далі на захід, — додав Арват.

— І ми також будемо йти на захід, — сказав Бенду, -уздовж Блакитної річки.

— Адже й ти збирався в той самий бік, — звернувся лицар Ристридин до Тіурі. — Чи не хочеш частину свого шляху проїхати в нашому товаристві?

— Вони вирушають негайно, — додав герцог. — Певна річ, ти поїдеш на Арданвені, про решту спорядження я подбаю.

Тіурі замислився. Пропозиція була привабливою. Він зможе рухатися швидко й почуватиметься безпечно в товаристві лицарів і, можливо, дізнається більше про Чорного Лицаря з Білим Щитом, Едвінема, володаря Форестерре.

— Я із задоволенням проїду частину шляху з вами, лицарі, — нарешті сказав він.

— Звісно, ми не маємо права запитувати, чи далеко ти з нами поїдеш і яка твоя мета, — пробурчав Бенду.

Але Ристридин мовив:

— Можеш їхати з нами стільки, скільки захочеш. Ми й самі не знаємо, як далеко поїдемо. Триматимемося Першої Великої Дороги й слідів, що їх залишили Червоні Вершники. Можливо, твій шлях виявиться довшим за наш.

— Чого це? — спитав Бенду, — зиркаючи то на Ри-стридина, то на Тіурі.

— Я маю їхати вздовж Блакитної річки, — пояснив Тіурі і після короткого вагання додав: — аж до її витоків.

— До Менауреса?! — вигукнув герцог.

— Так, — відповів Тіурі, — до Менауреса.

— Відлюдник Менаурес. Отже, тобі потрібно до нього! — герцог кинув погляд на Бенду, єдиного з Сірих Лицарів, який і досі не довіряв Тіурі, і додав: -Тоді це добре діло. Перекажи йому мої вітання, багато чим я йому зобов’язаний. І прийде час, коли я піднімуся до нього в гори. Вітання йому від мене!

— Перекажу, — пообіцяв Тіурі.

— Час лаштуватися в дорогу, — сказав Ристридин. -Ми мусимо виїхати якомога швидше.

— Я також, — мовив Тіурі.

Частина четверта. Уздовж Блакитної річки

1. У дорозі

За півгодини підйомним мостом замку проїхав чималий гурт вершників: Тіурі, четверо Сірих Лицарів, їхні зброєносці і троє солдат герцога Містерината. Тіурі, вдягнений в кольчугу та блакитну туніку, таку саму як у зброєносців герцога, їхав верхи на Арданве-ні. Рясу він прихопив із собою, скрутивши її та поклавши в торбину, приторочену до сідла. Перш ніж вирушити в дорогу, юнак сердечно попрощався з герцогом, його дружиною та Лавінією. Тепер він прямуватиме власним шляхом, більша частина якого ще була попереду, пліч-о-пліч з лицарем Ристридином.

Сторожа, що охороняла браму, дивилася на Тіурі здивовано. Схоже, вони забули навіть про шахи, розмірковуючи, як могло статися таке, що монах, який завітав до замку, перетворився спершу на бранця, а потому став поважною персоною і покинув замок на чудовому коні в оточенні таємничих Сірих Лицарів.

Перша Велика Дорога проходила вздовж берега Блакитної річки, повторюючи всі її вигини, і вела на захід. Тіурі вкотре озирнувся. Замок залишався таким же похмурим, а втім, тепер юнак знав, що там живуть друзі. Він помітив, що на одній із веж хтось махає їм услід. Може, Лавінія? Тіурі покивав у відповідь і повернувся до Ристридина.

— Лицарю Ристридине, я досі не знаю імені нашого гостинного господаря. Як звати герцога Містерината?

— Ім’я його звучить дивно для нашого вуха: Сиґірди-варт Раффокс із Азулара, що на Півночі. Колись давно він був лицарем в одному північному королівстві. Війна та міжусобиці змусили його полишити Вітчизну; він довго поневірявся світами і дістався наших країв. У ті часи — майже двадцять літ тому — замком Містеринат володів лихий сеньйор, що нагонив жах на всі довколишні землі. Сиґірдиварт Раффокс викликав його на двобій, переміг і позбавив місцевий люд великих бід. Король Дагонат на знак щирої подяки подарував йому той замок з усіма землями і титул герцога Містерината. Герцог Раффокс живе тут так довго, що давно став одним із нас.

— Він теж знав Лицаря з Білим Щитом. лицаря Ед-вінема? — поцікавився Тіурі.

— Багато років тому вони зустрічались у королівстві Унавена.

Повагавшись, Тіурі запитав:

— Лицаре Ристридине, ви можете мені більше розповісти про Чорного Лицаря з Білим Щитом?

— Що саме тебе цікавить?

Тіурі під’їхав до нього ще ближче і тихо мовив:

— Усе.

— Це більше, аніж я можу розказати, — усміхнувся Ристридин.

— Я нічого не знаю про нього, лише ім’я, яке вперше почув від вас.

Лицар допитливо поглянув на Тіурі, проте анітрохи не здивувався.

— Він мав багато імен: лицар