Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Джаклін.– перервала мої думки мати. Єдина людина у Всесвіті, яка кличе мене Джаклін. Не «донечка», не «люба» чи «мила», не Джек і навіть не Джекі, як кличе батько, а він той ще генерал. Джаклін. І крапка.

– Привіт, ма.

Вона пронизала мене поглядом з ніг до голови, і, блиснувши котячим розрізом очей, зупинила його на кошику, сказала:

– Що ж, заходь, коли приїхала.

Ось так зустрічають доньку після майже двох із половиною років розлуки. Ані міцних обіймів зі сльозами на очах, ані слинявих поцілунків у щоку, ані: "о боже, як ти схудла у своєму цьому місті!" ані навіть: "нарешті, ми зволили приперти свій худорлявий зад, я вже вся перехвилювалася!".

Ні, лише сухе звертання, запрошення в хату так, ніби я незваний гість, якого було б грубо випхати під білі рученьки геть. Я не бачуся з ними. Нам нема чого. Вони не люблять свята, не відзначають дні народження. Приїжджаючи до них, я не відчуваю тепла і затишку батьківського каміна і не називаю з трепетом це місце домом. Безсумнівно, є безліч позитивних спогадів, але вони далекі від тих, якими наділені нормальні діти з нормальними батьками. Я розповідала їй про малого від самого початку, про Лів, про складнощі. Вона не перебила мене жодного разу, а наприкінці тільки й видала:

– Я не зовсім розумію, навіщо це потрібно тобі, Джаклін. Ти занадто юна для материнства, зараз ти маєш подбати про свою кар'єру.

– Я приїхала не за цим. І не за твоєю думкою, щодо рішення, яке я не змінюватиму, дякую.– максимально м'яким тоном вела я. – Мені потрібно, щоб ти розповіла мені, як про нього подбати.

– О, Джаклін, люба, в епоху інтернету...

– Господи Боже! – крикнула я, і мій крик відбився від кришталевої люстри над нами, супроводжуючись ледь помітним дзижчанням відполірованого скла. – Я приїхала до рідної матері, щоб вона розповіла мені, як подбати про немовля, а вона мене відштовхує! Як ти можеш бути такою холодною? Як у твоєму серці не знайшлося досі місця для дітей, для любові? У тебе воно взагалі є?

– Упевнена, це не те, що ти хотіла б сказати своїй матері, Джаклін. І сподіваюсь, ти охолонеш і пошкодуєш про сказане. Прошу, не потрібно нервів, вони псують шкіру.

– Я сказала рівно те, що я думаю. Господи, повірити не можу, що їхала сюди півгодини, навіщо? Почути те саме? Ідіотка.

Я вийшла з дому і, саджаючи малюка на заднє сидіння, зачинила двері. Я сіла за кермо і очі мої набралися сліз. Моя машина так і стояла біля ґанку. А вона навіть не вийшла. Навіть не провела мене поглядом. Черства...холодна...

–Дідько! –я вдарила долонями по керму і виїхала назад. Тільки даремно бензин спалила.

Я часто збігала з дому ночами, коли була дрібною, пробираючись на задній двір, щоб подивитися на зоряне небо. Мої променади зазвичай траплялися влітку і на початку осені. І я майже ніколи не зустрічала небо без зірок. Але однієї ночі небо було так щільно всіяне хмарами, що жодна зірочка не зуміла протиснутися. Я була втомленою, бо чекала до другої ночі, поки всі не заснуть, і я була розчарована. І ще до чого ж страхітливе небо чорне, без зірок. Я сиділа там, розчарована, як ніколи в житті, поки не пішов дощ. До мене долинали шерехи дощу, що починався. Але я до останнього не сприймала їх за справжні. Мені здавалося, що це шум вітру, цвіркуни, листя, що ворушиться, але ніяк не дощ. Однак він пішов, і я вимокла, коли я увійшла, мама чекала мене на порозі з увімкненим світлом. На ній був її нічний халат і незадоволений вираз обличчя. Вона лаяла мене, мовляв, я захворію і мене доведеться лікувати, що я абсолютно не думаю головою. Загалом з того дня на дверях сигналізація, пароль від якої я розгадала тільки років у шістнадцять. Але те відчуття розчарування, коли залишився останній день канікул, завтра навчальний день, і ти витрачаєш хоч дві години ночі на натхнення безкрайніми небесними просторами, а в підсумку отримуєш хмари, що позжирали всі зорі та покарання на чотири роки, забути неможливо. Цим відчуттям, як мені здається, можна описати все доросле життя. Коли розраховуєш виключно на власну зарплату, життя твоє не схоже ні на що стабільне, оренда минає, а заплатити нічим, і так з хліба на воду перебиваєшся. З хлопцем біда, друзів негусто, у навчанні розгардіяш. Усе це викликає те саме втомлене розчарування, що було в мене тієї ночі.

Лів часто снилась мені, часом я не могла повірити, що її не стало. Я згадувала, що майже всі події свого життя я обговорювала з нею. Тепер залишилась тільки я і бездонні записи у щоденнику, який я от-от спалю, якщо він сам не згорить від сорому. З малим було складно, переважно через те, що я ні чорта не знаю про дітей. Всі ці зарозумілі статті про догляд за дитиною, техніки сучасного виховання та «5 порад, як виховати генія» були неймовірно легкі в теорії, та нереальні на практиці. Перші кілька місяців мене рятували тільки годувальниці Гетті і Лона, які змінювали одна одну раз на два дні. Годувати малюка штучними сумішами я боялася, занадто малий, а молока не виробляю. На ніч і ранок мені залишали молоко, і першого разу я його перегріла, благо спробувала, перш ніж дати малому. Ще я випадково його подряпала, коли сповивала, ні, не так: спочатку я упахалася, поки його сповивала, тому, що я не вмію цього робити і він дригався, як швайка. Словом, з тих пір, я його не сповиваю, а просто одягаю в костюмчик із кнопочками на дупці. На другій прогулянці, у нас відвалилося колесо на візку. Коляска, до речі, зовсім нова, якого беня тому колесу не сиділося, я не зрозуміла. Він багато спить, і рідко влаштовує оркестри ночами. Але це зараз, а от в перший тиждень я лізла на стінку. Ні, спочатку я переконувала себе, що я та ще героїня і все в мене вийде, немає нічого страшного в тому, щоб схопитися і заспокоїти немовля, яке кричить. Але, господи, як же я помилялася, уперше рази три було терпимо, "адже він – немовля", говорила я, "він же не може сказати, чого хоче", а ось на третю ніч я кричала разом із ним і на нього. Серйозно, я навіть зловила себе на "завали свою беззубу хліборізку", коли в мене вкотре розколювалася голова, до роботи залишалося три години, а я за всю ніч очей не зімкнула. Я намагалась привчити себе не лаятись при дитині, хай він ще не розуміє моїх слів, та я завжди вірила, що лайка має негативну енергетику. Дитина, по суті чистий лист, що поки не має досвіду, а отже здатний тільки зчитувати та записувати. Хронічний недосип, який я заробила ще зі школи, поглибився з появою малого, дійшло до того, що я не могла заснути, навіть коли він мені дозволяв. Я стала достобіса дратівливою, тож жменями пила заспокійливі і запивала їх літрами кави на роботі, бо мені кілька разів доводилося засинати в архіві. Метт не ставив зайвих запитань, але не вибачався, якщо будив мене своїм співом. Памперси закінчувалися занадто швидко, я була впевнена, що в мене ще дві пачки, а одягала останній. Гетті вже не могла годувати, а Лона була нарозхват, малий міг сидіти, але поки що з моєю підтримкою, зате міг обповзати всю квартиру, бо йому не подобалося бути піднятим мною, він любив досліджувати територію сам. Сьогодні я поспала дві години, погодувала дрібного, змінила підгузок, помила попку, яка вміщується в моїй долоньці, переодягнула його і поклала у візочок. На роботу я запізнилася. Метт перевіряв картотеки і, наспівуючи Дасті Спрінгфілд, розставляв картки в правильному порядку.