Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

рівний з рівним, і юридично опреділяє цю злуку як реальну унію. Автор полемізує з тими, котрі твердять, що ідея української державності не має під собою історичних підстав, і доводить, що ці підстави існують. Він каже: «.. .через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і, найголовніше, Галицько-Руське королівство, спробунок злучити докупи всі галузі, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою».

Змалювавши темними фарбами картину бездержавного існування України, автор далі каже: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!.. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися ув одну сім’ ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу, і — хай навпаки логіці подій — ми виписали на свому прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Далі Міхновський зупиняється на тих аргументах, які виставляються звичайно проти ідеї самостійної Української Держави. Закид, ніби ми не маємо державно-історичних традицій, він одкидає, покликаючись на історичні факти, вищенаведені, і додає, що хоч би й не було у нас державно-історичної традиції, то це «не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм «правом сильного...» Закид, що ми некультурні, безсилі і інертні, Міхновський готовий навіть прийняти як справедливий, але в цьому він знаходить тільки «найліпший, наймогут-ніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!» — «Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі! ?» «Розплющити очі у рабів» — «сю задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Се її право і її обов’язок».

Переходячи до оцінки історичної ролі нашої інтелігенції, Міхновський стверджує, що «в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові», ніколи не ототожнювала своїх інтересів з інтересами цілої нації. Далі Міхновський зупиняється на такому факті, як одного разу в історії України культурний керуючий верх одірвався од народної основи і пішов до Польщі, як по раз другий відновлений культурний керуючий верх покинув народні низи і «прийняв російську національність» — «Се були такі ... страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-будь іншої нації. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоби навіть посеред найгірших обставин. витворити собі нову третю інтелігенцію». Міхновський хоче вірити, що ця третя генерація інтелігенції буде здібна стерно національного корабля в своїх руках тримати. Але його турбує те, що ця третя генерація вождів досі ще не виконує свого завдання, не веде націю до активної визвольної боротьби; він обурюється цією пасивністю і кличе до активності. Він каже: «Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!” Сі покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності; сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер не доношеної розумом етнографічної теорії .Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від тих одсахнулася. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків — крім однієї страшної і фатальної зв’язі — своєю кров’ю заплатити за помилки попередників».

«Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Міхновський твердить, що настав вже час для такої боротьби. «Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 7зо частина усієї людності, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною...»

Захоплений величавим образом самостійної України, розігрітий і воодушевлений фактом заснування першої активної української організації, автор починає далі надмірно ідеалізувати тих, хто, як йому тоді здавалося, має дати нації провід і кого він називав «цвітом нації», «третьою генерацією інтелігенції». «Наша нація у своєму історичному житті часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестеч-ки і Полтава».

Надії ідеаліста-самостійника на цю третю генерацію української інтелігенції, як ми всі вже тепер знаємо, не справдилися; видко, це не цвіт нації був, а пустоцвіт. Революційна українська партія в своїй більшості не пішла за Міхновським. Вона була спровокована і розложена соціалістичними впливами російськими, які, оперуючи гаслами всесвітнього пролетарського об’єднання і соціальної перебудови цілого світу, відтягнули увагу кількох українських поколінь від питань національно-державних і цим способом підготовили банкротство українських державних змагань на початку великої революції. Розходження «РУП» з Міхновським було настільки велике, що й тепер ще деякі старі «ерупісти»