Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Хвала Ханою! "Це лише мої погані думки". – Сказав він вголос.

– Це ти про що? – Поцікавилася Тарсіша.

– Я прийшов, а тебе не було, ось і розхвилювався.

Тарсіша мило посміхнулася. Їй було приємно знати, що Дітар за неї хвилюється.

– Мені здається в твоїй голові занадто багато минулого. – Сказала вона і підійшла, поставивши на підлогу кошик з продуктами. – Світ вже не такий небезпечний, як раніше, і нам знадобиться час, щоб звикнути. Ти можеш бути спокійніший за мене. Тут, в Монастирі, я в безпеці.

– Ти права. – Погодився Дітар. – З цього дня все буде по-іншому. Я обіцяю.

Вона притиснулася до його грудей і відчула тепло.

– Так. Сьогодні день дуже важливий для нас.

Чернець здивувався, почувши від неї такі слова. Він вже подумав, що вона читає його думки і знає про те рішення, яке він прийняв. Дітар зняв її руки зі своєї шиї і заглянув у чарівні очі.

– Тарсіша, кохана! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Бажаю, щоб ти була поруч кожну мить нашого життя. Була так близько, як це тільки можливо. Я не хочу тебе більше втрачати і не втрачу.

Дівчина не відривала очей від коханого. Його слова зігрівали її душу. Нарешті це збудеться. Нарешті їх любов буде скріплена браком, і вони будуть разом назавжди. Ні Братство, ні індуси з їх війнами, ні Ханой і його царство, не змогли їм завадити, любов перемогла! З очей знову потекли сльози щастя, і вона згадала слова Міхи.

– Я теж цього бажаю, мій любий. Я не хочу більше чекати твого повернення, тепер я прагну, щоб ти не йшов. Твоя любов – це кращий подарунок для мене.

– А твоя, для мене. – Сказав Дітар і притиснув її до себе так сильно, що на мить показалося, що вони злилися в одну суть.

– В мене теж є для тебе новина. – Пошепки сказала Тарсіша. – У нас буде дитина.

Чернець відчув, як його ударило струмом. Від кінчиків волосся до самих п'ят, пробіг теплий потік енергії.

– … дитина. – Повторив чернець, щоб переконатися, що йому не почулося.

– Я сьогодні гуляла з Михою, і він сказав, що я при надії. – Ще раз сказала циганка, але чернець вже не чув її слів, він просто плакав.

Плакав, як ніколи. Тарсіша знала ці сльози, сльози щастя.

Весілля – це завжди свято. Союз, скріплений вірою, надією і любов'ю. Це коли ти перестаєш бути самотній. Шлях стосунків один і неважливо, це союз з Богом або людиною. Підсумок такого шляху – злиття. Це та єдність, де одно зливається з іншим повністю. Більше немає "я", є тільки "ми".

Дітар і Тарсіша повідомили Барону, про своє рішення одружитися, і той настільки швидко все підготував, що церемонія була призначена наступного дня. Цигани працювали весь день, готуючи Білокам'яне місто до церемонії. На центральній площі було призначено місце для гулянь. Стояли столи і лавки, бочки з вином і різні частування. Весілля було відкрите для всіх, і кожен мешканець міста був запрошеним гостем. Вже після обіду почали приходити люди і займати місця. Ченці, цигани, паломники, торговці, всі хто був зараз в місті, були присутніми на церемонії.

Міха стояв біля уквітчаного пам'ятника Ануш. Сам циганський Барон був одягнений у візерунчастий сюртук і білосніжні штани. Старий виглядав святково, і можна було навіть подумати, що це його весілля.

Дітар з'явився першим. Чорна мантія переливалася на сонці. Він йшов впевненим кроком до вівтаря з високо піднятою головою і серцем, переповненим коханням. Його брати ченці, циганський народ, духовні шукачі, які оселилися в цих місцях, кожен зробив свій вклад в долю молодого ченця. Він пройшов шлях від цигана в шахті до Нісана таємного Братства тибетських ченців, і все це сталося завдяки підтримці кожного, а особливо завдяки Тарсіші. Дітар підійшов до Міхи, і привітав його поклоном голови.

Старий лише обдарував його посмішкою, і чернець став поруч.

– Ти виріс гідним чоловіком, Дітар. – Сказав йому Міха. – Ти єдиний, хто її гідний.

– Я тільки зараз зрозумів, що чоловіком мене робила не ця мантія або вміння битися, навіть не моя сила або хоробрість, а любов такої жінки, як Тарсіша. Тільки заради неї, я стаю хоробрим, тільки заради неї в мене з'являються сили, і тільки за неї я битимуся.

– Ваша зустріч з нею, воістину доленосна. Я завжди вірив, що ви будете разом, незважаючи ні на що. Вірив, а тепер знаю.

Їх бесіда обірвалася, коли серед людей прокотився гул вигуків. Чернець і циган повернули голови та побачили Тарсішу.

"Життя чоловіка можна вважати прожитим не даремно, якщо за нього хотіла вийти заміж, хоч би одна жінка". Ханой.

Вона їхала до вівтаря верхи на тигрові, якого поруч вів Агіас. Її білосніжна сукня звисала з тварини, ледве торкаючись землі. Обличчя вона не ховала, воно було, як ніколи сяючим. Кожна лінія її тіла випромінювала гармонію. Кожен її рух – граціозність. Поряд з нею йшов великий воїн, який допоміг їй спуститися з тварини.

Дітар взяв руку нареченої, і вони разом підійшли до циганського Барона. Побачивши Дітара, дівчина знову пережила ту зустріч на центральній площі селища циганів. Вона подивилася в його блакитні очі і відчула, як затихла пристрасть, спалахнула в ній з новою силою. Міха обійняв Дітара та Тарсішу, і церемонія почалася.

– Вибирайте людину так, немов ви осліпнули. Закрийте очі і відчуйте, що ви думаєте про нього. – Почав свою урочисту промову Барон. – Те, що йде від серця, до серця і доходить. Чоловік з дружиною мають бути подібні до рук і очей: коли руці боляче – очі плачуть, а коли очі плачуть – руки витирають сльози.

Дітар милувався своєю нареченою, поки слова Міхи пролітали повз нього. Зараз весь світ для нього перестав існувати, була тільки вона. Люди навкруги з цікавістю спостерігали за церемонією і насолоджувалися красою дії. Голос цигана був дзвінким і сильним і його слова чули навіть найдальші ряди.

– Чоловік не може втомитися. На його плечах завжди лежить відповідальність за свою сім'ю. – Продовжував Барон. – За жінку, за дітей, яких вона подарувала йому. Немає часу на слабкість, втому і смуток. Є лише совість, честь, вірність, гордість і відповідальність.

Міха повернув голову до ченця.

– Дітар! – Звернувся він до нареченого. – Чи згоден ти бути тим, хто захищатиме життя і честь цієї дівчини? Бути тим, хто буде завжди поруч, які б складні часи не настали, піклуватися про неї і її духовні потреби?

– Я згоден! – Голосно вимовив чернець.

– Тоді