Читати книгу - "Танок з драконами"

тканина, тоді пропхався повз Горпа і вийшов у двері. Палатою пронісся подих холодного вітру, здійнявши жарини з вогняного рову і трохи роздмухавши вогнище.

«І оком не встигла змигнути, як його вже корова язиком злизала, — подумала Аша. — Отакий захисник — наче з глини ліплений.» І все ж пан Юстин був один з небагатьох людей, ладних заперечити, якби королевині люди забажали її спалити. Тому вона стала на ноги, нап’яла одежину і пішла за лицарем у нічну хуртовину.

І загубилася, не подолавши навіть півдесятка сажнів. Аша бачила сторожовий вогонь на верхівці вартової вежі — тьмяний жовто-червоний виблиск, що наче плавав у повітрі. За винятком його, решта села зникла. Аша опинилася посеред білого світу снігу і тиші, намагаючись подолати замети, що сягали їй до сідниць.

— Юстине? — покликала вона.

Відповіді не було. Десь ліворуч почулося кінське іржання. «Бідолаха боїться. Мабуть, здогадується, ким завтра вечерятимуть.» Аша щільніше загорнулася у кобеняка.

Потроху, крок за кроком, ноги самі принесли її на сільське пасовисько, хоч вона його спершу і не впізнала. Та потім побачила соснові палі — чорні, обгорілі, але не пропалені наскрізь. Ланцюги на мертвих вже вистигли, та все ще тримали жертв у залізних обіймах. На одному сидів крук, смикаючи клаптики горілої плоті з чорного черепа. Сніг, що вихорився з неба, вже вкрив згарище при підніжжі стовпів і ноги мерця до кісточок. «Старі боги хочуть його поховати, — подумала Аша. — Це не їхніх рук справа.»

— Дивися, та не відвертайся, ступко, — прогув позаду низький голос Клейтона Сажа. — Така ж гарнюня будеш, коли засмажишся. Цікаво буде послухати, як верещать каракатиці.

«Господи моїх прадідів, якщо ти чуєш мене у своїх палатах під могутніми водами, подаруй мені одненького, хоч крихітного, метального топірця.» Та Потоплий Бог не відповів. Як завжди. «Така вона, божа вдача.»

— Ви бачили пана Юстина?

— Отого дурнуватого жевжика? Чого тобі від нього треба, ступко? Якщо кортить ноги розсунути, то ходи під мене — я такий зух, що Масеєві не снилося.

«Ступка і ступка. Лаєшся, дурнику, та й раденький. Гадаєш, ніхто не втямить, що твоя єдина мрія — цю ступку натовкти?» Проте Саж був гірший за Лидола-Малидола. «Цей що скаже, те і зробить.»

— Ваш король холостить чоловіків за зґвалтування, — нагадала вона йому.

Пан Клейтон стиха реготнув.

— Король нічого не побачить — бо скоро геть засліпне од своїх вогнів. Але ти не лякайся, ступко, я тебе не зґвалтую. Бо довелося б тоді тебе зарізати, а я волію подивитися, як ти гориш коло стовпа.

«Знову кінь.»

— Чуєте?

— Що чую?

— Коня. Ні, коней. Їх там багато.

Вона повернула голову, дослухалася. Сніг чудернацько викривляв голоси й шум — було годі впізнати, звідки що чується.

— Це такі в каракатиць жарти? Нічого я не… — Раптом Саж насупився. — Дідько у клятім пеклі! Вершники!

Він гарячково, незграбно намацав піхви товстими хутряними рукавицями і не одразу, але все-таки видобув меча-півторака.

Дотоді вершники були вже поруч. Вони виникли зі сніговію, наче загін білих упирів — чималі здоровані на невеличких кониках, ще більші у кошлатих хутрах. При поясах вони мали мечі, що співали своєї залізної пісні, брязкаючи у піхвах. Аша побачила чималу бойову сокиру при сідлі в одного, келепа за спиною в іншого. Вершники мали і щити, але такі заліплені снігом та льодом, що годі було побачити герби чи знаки. Попри всі нап’яті на неї шари вовни, хутра і вивареної шкіри, Аша відчула себе голою. «Ріг би мені, — подумала вона. — Хоч табір збудити.»

— Тікай, ступко дурноголова! — заволав пан Клейтон. — Вшивайся, перекажи королю! На нас напав Болтон!

Хай який Саж був гидкий та брутальний, мужності йому не бракувало. З мечем у руці він посунув крізь сніг, стаючи між вершниками та баштою короля, чиї вогні мерехтіли позаду, наче жовтогаряче око якогось чудернацького бога.

— Хто їде? Ану стійте! Спиніться!

Передній вершник натягнув перед ним повід. Позаду їхало ще — напевне, десятків зо два. Аша не мала часу рахувати. Можливо, там, у буревіях, ховалося ще кількасот, що сунули просто по п’ятах. Ціле військо Руза Болтона могло напосістися на них, сховавшись у пітьмі та снігових вихорах. Втім, оці прибульці…

«Їх забагато для розвідників і замало для передового полку війська.» До того ж двоє мали на собі чорні строї. «Нічна Варта» — зрозуміла вона зненацька.

— Хто ви такі? — гукнула Аша.

— Друзі, — відповів чомусь знайомий голос. — Шукали вас при Зимосічі, та надибали тільки Ґавиного Харча Умбера, що стукотів у котли та дмухав у роги. А вас знайти — то була штука. Чимало часу згаяли.

Вершник скочив з сідла, відкинув каптура і вклонився. Він мав рясну бороду, геть порослу льодом, і якусь мить Аша його не впізнавала. Та нарешті…

— Тріс?! — перепитала вона, вирячивши очі.

— Ласкава панно. — Трістіфер Ботлик став на коліно. — Дівчисько теж тут. Рогон, Язикатий Грім, Перст, Грак… загалом шестеро. Усі, хто міг всидіти в сідлі. Кром помер від ран.

— В чому справа? — завимагав пан Клейтон Саж. — Ти один з її клятої породи? Хто вас випустив з підземелля у Жбирі?

Тріс підвівся і обтрусив з колін сніг.

— Сивіллі Гловер запропонували чималий викуп за наше звільнення. Вона вирішила прийняти його від імені короля.

— Який ще викуп? Хто дасть хоч мідяка за оцю викинуту морем наволоч?

— Я дав, пане лицарю. — Той, хто відповів, виїхав наперед на своєму бахмутикові. Був він дуже високий, тендітний і такий довгоногий, що чоботи ледь не волочилися землею. — Я мав потребу в міцному супроводі, щоб безпечно дістатися короля, а пані Сивілла бажала позбутися кількох зайвих ротів.

Шалик ховав обличчя довготелесого, та на голові той мав найчудернацькішу шапку, яку Аша бачила від своєї останньої подорожі до Тирошу — цілу вежу м’якої повсті, позбавлену крисів і складену з трьох різних товщиною, поставлених один на одний поверхів.

— Мені дали зрозуміти, що короля Станіса я знайду тут. Маю до нього дуже нагальну розмову.

— А ти ще хто, в сім смердючих дідьків, такий?

Довготелесий вправно зіскочив з бахмутика, зняв свою незвичайну шапку і вклонився.

— Маю честь бути Тихо Несторісом, сумирним слугою Залізного Банку Браавосу.

З усіх чудернацьких істот, які могли з’явитися кінно з нічної пітьми посеред