Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

можна зберегти, троє з п’яти європейців у 2004 році (у деяких країнах, зокрема в Іспанії, Словаччині та, несподівано, Туреччині, — значно більше) вважали, що сильне лідерство Америки у світі «не бажане».

Почасти це можна було пояснити поширеним несприйняттям політики й особи президента Джорджа Буша, на противагу теплому ставленню до його попередника Білла Клінтона. Але в шістдесятих багато європейців злилися на президента Ліндона Джонсона; утім їхні емоції щодо війни в Південно-Східній Азії зазвичай не переходили в антипатію до Америки чи американців загалом. Сорок років по тому по всьому континенту ширилося відчуття (зокрема великою мірою в Британії, де населення обурено виступало проти того, як їхній прем’єр-міністр захоплено підтримує американського союзника), що з перетвореннями, які відбуваються в Америці, щось не так — або, як багато хто тепер стверджував, завжди було не так.

Насправді гадана «не-американськість» Європи швидко ставала найширшим спільним знаменником у європейському самовизначенні. Європейські цінності протиставлялися американським. Європа була — або силувалася стати — всім, чим не була Америка. У листопаді 1998 року Жером Клеман, президент Arte, франко-німецького телеканалу, присвяченого культурі й мистецтву, попередив, що «європейська креативність» — це останній бастіон перед сиренами американського матеріалізму, та як приклад навів посткомуністичну Прагу — місто, якому загрожувало пасти жертвою «une utopie libérale mortelle» («смертоносної ліберальної утопії»): рабства дерегульованих ринків і ваби наживи.

У перші роки після комунізму Прага, як і решта Східної Європи, безперечно, зізналася б у переступі — прагненні всього американського, від індивідуальної свободи до матеріального достатку. І будь-хто, хто відвідував східноєвропейські столиці, від Таллінна до Любляни, не міг не зауважити напористої нової еліти стильно вдягнених молодих чоловіків та жінок, які заклопотано мчали на зустрічі чи шопінг на своїх нових дорогих автівках, насолоджуючись смертоносною ліберальною утопією жахіть Клемана. Але навіть східні європейці тримали американську модель на відстані: почасти — з поваги до своєї нової належності до Європейського Союзу; почасти — через зростання відрази до певних аспектів американської зовнішньої політики; але дедалі більше тому, що як економічна система та модель суспільства Сполучені Штати більше не здавалися таким очевидним шляхом майбутнього[632].

Відвертий антиамериканізм у Східній Європі й надалі поділяла меншість. У країнах на кшталт Болгарії чи Угорщини це тепер стало непрямим, політично прийнятним способом висловлення ностальгії за національним комунізмом і, як це часто бувало в минулому, зручним замінником антисемітизму. Але навіть серед мейнстримних оглядачів та політиків уже було не прийнято вважати американські інститути чи практики джерелом натхнення або прикладом для наслідування. Довго Америка уособлювала інший час — майбутнє Європи. Тепер вона була просто іншим місцем. Безперечно, багато молодих людей і далі мріяли поїхати до Америки. Але, як пояснив в інтерв’ю один угорець, який кілька років пропрацював у Каліфорнії, «в Америку треба їхати, коли ти молодий і неодружений. Але коли настає час дорослішати, треба повертатися до Європи».

Образ Америки як краю вічної молодості та пригод (на відміну від Європи ХХІ століття, котру зображували як солодкий рай для людей середнього віку, що не люблять ризикувати) був особливо поширений, зокрема в самій Америці. І Європа справді старішала. Із двадцяти країн, де у 2004 році у складі населення мали найвищу частку осіб, старших за шістдесят, усі, крім однієї, були європейськими (виняток становила лише Японія). Темпи народжуваності в багатьох європейських країнах були значно нижчими за рівень смертності. В Іспанії, Греції, Польщі, Німеччині та Швеції коефіцієнт народжуваності становив менше 1,4 дитини на одну жінку. У країнах Східної Європи (наприклад, у Болгарії, Латвії чи Словенії) він наближався до 1,1, найнижчого у світі. У перспективі ці дані означають, що багато європейських країн могли до 2040 року очікувати скорочення населення на 20% або більше.

Здавалося, жодне з традиційних пояснень зменшення народжуваності не могло роз’яснити початок демографічної кризи в Європі. Бідні країни на кшталт Молдови та багаті, як-от Данія, стояли перед тими самими викликами. У католицьких країнах на зразок Італії чи Іспанії молоді люди (і одружені, і неодружені) часто жили з батьками навіть після тридцяти років, тоді як у лютеранській Швеції вони мали власну оселю та доступ до щедрої державної допомоги на дитину й до оплачуваної декретної відпустки. Але хоч скандинави і народжували трохи більше дітей, ніж європейці Середземномор’я, різниця в народжуваності була не така вагома, як спільні риси. В усіх країнах цифри були б ще менші, якби не іммігранти з неєвропейських країн, які піднімали загальну кількість населення й значно частіше прагнули створити потомство. У Німеччині в 1960 році кількість дітей, які мали одного з батьків — іноземця, становила тільки 1,3% від усіх народжених того року немовлят. Через сорок років цей показник зріс до кожної п’ятої дитини.

Демографічна ситуація в Європі насправді не так уже й відрізнялася від заокеанської: на початку нового тисячоліття рівень народжуваності серед місцевого населення також впав значно нижче за рівень смертності. Різниця полягала в тому, що кількість іммігрантів, які приїжджали до США, була набагато більшою (серед них непропорційно більшу частку становила доросла молодь), тож загальна народжуваність у США мала перспективи в досяжному майбутньому впевнено випередити Європу. І хоча демографічний спад означав, що і Америка, і Європа в прийдешніх десятиліттях матимуть проблеми з виплатами державних пенсій та іншого соціального забезпечення, система добробуту в Європі була значно щедрішою, а отже, перебувала під більшою загрозою.

Європейці опинилися перед вочевидь прямолінійною дилемою: що буде, якщо (коли?) працевлаштованих молодих людей стане недостатньо, щоб підтримувати спільноту громадян-пенсіонерів, кількість яких невпинно зростала і які тепер жили значно довше, ніж раніше, не платили податки та ще й створювали дедалі більше навантаження на сферу медичних послуг?[633] Одним із рішень було зменшити розмір пенсії. Другим — підняти віковій поріг, після якого вона виплачуватиметься, тобто змусити людей працювати довше до виходу на пенсію. Третім варіантом було стягувати більше податків з тих, хто ще працював. Четвертим варіантом, який серйозно (і без особливого ентузіазму) розглядали лише в Британії, було піти за прикладом США та заохочувати або навіть зобов’язати людей звертатися до приватного сектору по соціальне страхування. Усі вони були потенційно політично вибуховими.

Багато критиків європейських держав добробуту, які були прихильниками вільного ринку, вважали головною проблемою, що стояла перед Європою, не демографічний спад, а економічну негнучкість. Питання полягало не в тому, що не вистачало чи не вистачатиме працівників, а в тому, що їхні зарплати та робочі місця охороняла надто велика кількість законів або ж їм було гарантовано такі пенсії