Читати книгу - "Борва мечів"

Овейн. — Маестер Аемон вислав крука, і з усім своїм військом прийшов король Роберт. Мені наснилися його золоті прапори.

Джон примусив себе усміхнутися.

— Я б теж порадів, Овейне, якби таке побачив.

Не зважаючи на болюче смикання у нозі, він накинувся чорним хутряним кобеняком, підібрав костура і вийшов на Стіну назустріч новому дню. Від пориву вітру під довге брунатне волосся негайно заповзли крижані мацаки. За версту на північ ворушився дичацький табір, вогнища шкрябали димними пальцями бліде вранішнє небо. Узліссям розташувалися намети зі шкур та хутра, нашвидкуруч поставлені довгі хати з колод і плетеного гілля. На схід тяглися конов’язі, на захід виднілися мамути, а люди були усюди: гострили мечі, прилаштовували вістря до грубих списів, припасовували власноручно змайстровані обладунки зі шкур, рогу та кістки. Джон розумів, що на кожного чоловіка, видного оку, припадає ще два десятки у лісі. Чагарник давав їм такий-сякий захист від люті стихій і заразом ховав од очей ненависних ґав.

Лучники вже потроху кралися уперед, штовхаючи щити на колесах.

— Знову стріли на сніданок! Наїлися вже! — весело скрикнув Пип. То було його щоденне вранішнє вітання.

«Добре, що йому про таке жартується» — подумав Джон. — «Хай хоч комусь.»

Три дні тому одна зі «сніданкових стріл» зачепила ногу Рудому Алинові з Рожегаю. Тіло його і досі виднілося біля підніжжя Стіни — якщо не полінуватися добре висунутися. Джон вважав за краще сміятися з Пипових жартів, ніж похмуро тужити над Алиновим трупом.

Щити на колесах були збиті з дерева й такі широкі, щоб за кожним ховалося п’ятеро з вільного народу. Лучники підіпхнули щити якомога ближче, стали за ними на коліна і заходилися пускати стріли крізь бійниці у дереві. Коли вони викотили щити уперше, Джон завимагав вогняних стріл і підпалив з півдесятка. Та після того Манс почав укривати щити сирими шкурами, і всі вогняні стріли у світі вже не могли їх знищити. Зате братчики взяли за звичку ставити заклади, котрий із солом’яних вартових збере на собі найбільше стріл. Скорботний Ед випереджав усіх із чотирма; Отел Ярвик, Ян-Могилян та Гак Довгозерник мали по три. Іменами відсутніх братчиків кликати солом’яних вартових почав Пип.

— Хай здається, що нас більше! — казав він.

— Еге ж, більше стріл у череві, — бурчав Грен.

Але новий звичай, схоже, підтримував братам дух, і Джон не став забороняти ані імен, ані закладів.

На краю Стіни стояло розкішно оздоблене мирійське око на трьох тонких ніжках. Колись крізь нього маестер Аемон спостерігав за зірками — доки його не зрадили власні очі. Джон повернув трубу донизу — аби спостерігати за ворогом. Навіть на цій відстані неможливо було не впізнати величезне біле шатро Манса Розбишаки, зшите докупи зі шкур снігових ведмедів. Мирійські прозірні скельця наближали дичаків так, що Джон міг навіть розібрати обличчя. Самого Манса він зранку ще не бачив, але його жінка Далла порала вогонь ззовні шатра, а сестра її Вала поруч доїла козу. Далла вже так нагуляла тіла, що ледве рухалася. «Напевне, дитині скоро час» — подумав Джон.

Він перевів око східніше і пошукав серед наметів та дерев. Черепаха скоро знайшлася. «Цій теж скоро час.» Дичаки під покровом нічної темряви оббілували одного з мертвих мамутів і тепер лаштували мокру скривавлену шкуру на дах черепахи — ще одним шаром над овечими та звірячими шкурами. Черепаха мала заокруглену верхівку, вісім велетенських коліс, а шкіряний дах тримався на міцному дерев’яному кістяку. Коли дичаки ще тільки починали його збивати, Шовкун припустив, що вони будують корабель. «І не надто помилився.» Черепаха нагадувала корабель, перекинутий догори дном і відкритий на носі та кормі — або довгий дім на колесах.

— Вона готова, так? — запитав Грен.

— Майже. — Джон відштовхнув мирійське око. — Напевне, рушить уже сьогодні. Ти наповнив барила?

— Усі до одного. Вночі вони добряче замерзли. Пип перевірив.

Грен останнім часом дуже перемінився з того вайлуватого здорованя, до якого Джон заприязнився ще на початку своєї служби. Він виріс на чотири вершки, став дебеліший у грудях та плечах, не голив бороду і не підрізав волосся аж від Кулака Першолюдей. Тепер він виглядав могутнім і кошлатим, наче зубр, і вже ніхто не згадував про того сумирного бицю, з якого глузував пан Алісер Терен під час навчання. Але і цей дужий зубр зараз виглядав виснаженим. Коли Джон йому сказав, він кивнув:

— Та сокири їхні слухав усю ніч, цюк та цюк… аж спати не міг.

— То ходи поспи зараз.

— Та не треба мені…

— Треба! Наказую тобі відпочити. Іди спи. Битву не проспиш — не дозволю. — Джон змусив себе всміхнутися. — Крім тебе, ніхто не зможе посунути ці кляті барила.

Грен, щось бурмочучи під ніс, пішов собі, а Джон повернувся до далекозору — нишпорити дицачьким табором. Час від часу над головою пролітала стріла, та він навчився на них не зважати. Відстань була для стрільців далека, кут — незручний, влучити вони майже не мали змоги. Як і перед тим, він не побачив жодного сліду Манса Розбишаки, зате помітив коло черепахи Тормунда Велетнебоя та двох його синів. Сини борюкалися з мамутовою шкурою, а Тормунд гриз печену козячу ногу і ревів накази. Знайшовся у таборі й дичак-перевертень, Варамир Шестишкур — він ходив лісом поміж дерев, а по п’ятах у нього никав його сутінькіт.

Коли Джон почув брязкіт ланцюгів підойми та залізний стогін дверей кліті, то відразу зрозумів — то Трипалий Гоб везе сніданок, як робив щоранку. Але вигляд Мансової черепахи відбив у Джона охоту до їжі. Світильна олія майже скінчилася, останнє барило смоли скотили зі Стіни ще дві ночі тому. Стріли теж скоро мали скінчитися, і жодного стрільника, щоб налаштувати нових, за роботою не сиділо. А передучорашньої ночі з заходу — від пана Дениса Малістера — прилетів крук. З’ясувалося, що Бовен Марш переслідував дичаків аж до Тіньової Вежі, а потім ще далі — у морок Кугави. На Мості Черепів він перестрів Плакуна з трьома сотнями дичаків і виграв криваву битву. Але перемога стала у чималу ціну: наклали головою більше як сто братчиків, серед них пан Єндрей Тарф і пан Аладал Витяг. Самого Старого Буряка понесли до Тіньової Вежі тяжко пораненим. Маестер Мулін подбав про рани великого шафаря, та на повернення до замку Чорного йому лишалося чекати довгенько.

Прочитавши листа, Джон надіслав Зею до Кротовини на їхньому