Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Частково це був результат посилення розчарування американською альтернативою; але така репутація була заслуженою. І вона надавала безпрецедентну можливість. Утім чи вистоїть новий, начищений до блиску образ Європи, відтертий від старих гріхів і злигоднів, проти викликів прийдешнього століття, значною мірою залежіть від того, як європейці реагуватимуть на не-європейців поміж собою та біля своїх кордонів. У перші неспокійні роки ХХІ століття це питання залишалося відкритим.

Сто сімдесят років тому, на світанку доби націоналізму, німецький поет Генріх Гайне виявив красномовну розбіжність між двома типами колективних почуттів:

Нам [німцям], — писав він, — наказали бути патріотами, і ми стали патріотами, тому що ми робимо все, до чого змушують нас наші правила. Однак не варто думати, що це такий самий патріотизм, як і те почуття, що так само називається тут, у Франції. Патріотизм француза означає, що в нього зігрівається серце, і завдяки цьому теплу воно розтягується та збільшується, тож його любові вистачає не лише на найближчого родича, а й на всю Францію, увесь цивілізований світ. Патріотизм німця означає, що його серце скорочується і стискається, як шкіра на холоді, і тоді німець починає ненавидіти все іноземне, не хоче більше бути громадянином світу, європейцем, а лише провінційним німцем.

* * *

Звичайно, Франція та Німеччина вже перестали бути ключовими орієнтирами. Але вибір між двома типами патріотизму, окресленими Гайне, цілком точно відповідає ситуації в сучасній Європі. Якщо нова Європа, стискаючись «як шкіра на холоді», поверне в «німецький» бік до захисного провінціалізму (референдуми у Франції та Нідерландах навесні 2005 року, коли чітка більшість відкинула проєкт європейської «конституції», натякають на такий розвиток подій), тоді можливість буде втрачено, і Європейський Союз ніколи не вийде за межі свого функціонального походження. Він залишиться не більше ніж сумою та найбільшим спільним знаменником окремих власних інтересів його членів.

Але якби патріотизм у Європі зміг знайти спосіб вийти за власні межі, вхопити дух ідеалізованої Франції Гайне, «розтягуючись та збільшуючись, щоб охопити увесь цивілізований світ», тоді стало б можливе дещо більше. У ХХ столітті — столітті Америки — Європа кинулася в прірву. Відновлення старого континенту відбувалося повільно й невпевнено. У деяких аспектах воно ніколи не завершиться: Америка матиме найбільшу армію, а Китай вироблятиме більше дешевших товарів. Але ні Америка, ні Китай не змогли запропонувати практичної моделі для всесвітнього наслідування. Незважаючи на жахи нещодавнього минулого — та великою мірою через них, — саме європейці перебували в унікальній ситуації, що дозволяла їм запропонувати світу деякі скромні поради щодо того, як уникнути повторення їхніх помилок. Мало хто міг би передбачити це шістдесят років тому, але ХХІ століття все ще може належати Європі.

Післямова

З дому мерців

Есей про сучасну європейську пам’ять

Проблема зла буде основоположною проблемою європейського інтелектуального життя — так само як основоположною проблемою після останньої війни стала смерть.

Ганна Арендт (1945)

Забування, навіть не побоюся цього слова, історичної помилки — це надважливий фактор у творенні нації; тому поступ історичної дисципліни часто становить небезпеку для національної ідентичності… Суть нації полягає в тому, що всі, хто до неї належить, мають багато спільного, а також у тому, що вони багато чого забули.

Ернест Ренан

Опрацювання істориками подій цього періоду має відбуватися та розумітися в контексті Аушвіцу… На цьому етапі будь-яка історизація досягає своїх меж.

Саул Фрідлендер[637]

Для євреїв, за висновком Генріха Гайне, хрещення стало «вхідним квитком до Європи». Але це було в 1825 році, коли ціна перепустки до сучасного світу полягала у відмові від гнітючої спадщини єврейської відмінності та відокремленості. Сьогодні ціна пропуску до Європи змінилася. За іронією долі, яку Гайне з його пророчими натяками на «дикі темні часи, що насуваються на нас» оцінив би краще за всіх, ті, хто на світанку ХХІ століття стануть повноцінними європейцями, спершу мають прийняти нову і набагато гнітючішу спадщину. Сьогодні доречне визначення Європи — це не хрещення, а винищення.

Визнання Голокосту — наш сьогоднішній вхідний квиток до Європи. У 2004 році польський президент Квасневський, намагаючись перегорнути болісну сторінку минулого своєї країни та поставити Польщу поряд з її партнерами в ЄС, офіційно визнав страждання, яких зазнали польські євреї під час війни, зокрема те, що вони були жертвами рук і поляків також. Наступного року навіть у Румунії президент Ілієску наприкінці свого терміну заради прагнення його країни вступити в ЄС був змушений визнати те, що він і його коло довго та завзято заперечували: Румунія також відіграла свою роль у знищенні європейських євреїв…

Безперечно, для повної участі в європейській сім’ї є й інші критерії. Те, що Туреччина і далі відмовляється визнати «геноцид» її вірменського населення в 1915 році, буде перешкодою для її заявки на членство в ЄС, так само як і Сербія продовжуватиме нидіти біля європейських дверей доти, доки її політичний клас не візьме на себе відповідальність за масові вбивства та інші злочини Югославських воєн. Але причина, чому подібні злочини мають таку політичну вагу і чому «Європа» взяла на себе відповідальність нагляду за тим, щоб на них звертали увагу, а також причина визначати «європейців» як людей, які справді на них зважають, полягає в тому, що вони є конкретними проявами головного злочину (у цьому разі до та після того, як він стався) — спроби однієї групи європейців винищити кожного члена іншої групи європейців тут, на європейській землі, на пам’яті сучасників.

Гітлерівське «остаточне вирішення єврейського питання» в Європі — це не тільки основа післявоєнної міжнародної юриспруденції: «геноциду» чи «злочинів проти людяності». Воно також визначає моральну (та в деяких європейських країнах правову) позицію тих, хто про нього висловлюється. Заперечувати чи применшувати Шоа — Голокост — означає поставити себе поза межами цивілізованого публічного дискурсу. Ось чому мейнстримні політики, як можуть, уникають компанії демагогів на кшталт Жана-Марі Ле Пена. Сьогодні Голокост — це значно більше, ніж просто ще один беззаперечний факт минулого, на яке європейці більше не можуть не зважати, навіть якщо хочуть. Тимчасом як Європа готується залишити Другу світову війну в минулому — відкриваючи останні меморіали, вшановуючи останніх учасників і постраждалих, які ще живі — відновлена пам’ять про мертвих євреїв Європи стала власне визначенням