Читати книгу - "Танок з драконами"

Якби вона розтулила рота, то мусила б збрехати, а він би тоді знав. І тому лишилася мовчазною.

— Мені казали, ти була кішкою. Скрадалася провулками, смерділа рибою, продавала скойки та мушлі за гроші. Непоказне, непомітне життя, що пасує такій непоказній та непомітній істоті. Попроси — і тобі його повернуть. Штовхай возика, хвали товар, рахуй монети, та й по тому. Серце-бо маєш надто м’яке, щоб стати однією з нас.

«Він хоче відіслати мене геть.»

— Я не маю серця. Замість нього зяє діра. Я вбила вже силу-силенну людей. І вас би вбила, якби схотіла.

— І відчула б утіху?

Правильної відповіді вона не знала.

— Може, й так.

— Тоді тобі тут не місце. У цьому домі смерть не вважають за втіху та розвагу. Ми не воїни, не сердюки, не хвалькуваті брави, надуті пихою. Ми ніколи не даруємо дарунок, щоб потішити себе. І не самі вибираємо, кого вбивати. Ми лише слуги Багатоликого Бога.

— «Валар дохаеріс». На кожного чекає служба.

— Ти знаєш слова, та для служби занадто погордлива. Слуга має бути сумирним і покірним.

— Я покірна! А таку сумирну ще пошукати!

Лагідний чоловік мимоволі захихотів.

— Певен, ти зуміла б стати найвеличнішою богинею сумирності. Та чи зумієш заплатити ціну?

— Яку ціну?

— Ціна — це ти. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що сподіваєшся мати. Ми забрали твої очі, потім віддали назад. Далі ми заберемо вуха, і ти ходитимеш у тиші. Ти віддаси нам ноги і повзатимеш. Ти станеш нічиєю донькою, нічиєю дружиною, нічиєю матір’ю. Твоє ім’я стане облудою, і навіть обличчя на тобі не буде твоїм власним.

Вона трохи не вкусила губу знов, та вчасно схопилася. «Моє обличчя — темна вода. Все ховає, нічого не показує.» Вона подумала про всі імена, які носила донині: Арік, Куна, Куріпка, Китичка з перетічок. Згадала і те дурненьке дівчисько з Зимосічі, яке кликали Ар’єю-Конякою. Імена нічого не важили.

— Я можу заплатити ціну. Дайте мені обличчя.

— Обличчя треба заслужити.

— Скажіть, як.

— Подарувати певній людині певний дарунок. Зумієш?

— Якій людині?

— Ти її не знаєш.

— Я не знаю безліч людей.

— Він якраз і є одним з них. Незнайомець. Ти його не любиш, ти його не зневажаєш, ти його взагалі не знаєш. Ти вб’єш його?

— Так.

— Ну то зранку ти знову станеш Китичкою з перетічок. Вдягни її обличчя, спостерігай, корися. І ми побачимо, чи ти справді гідна служити Багатоликому.

Тож наступного дня вона повернулася до Бруско і його доньок у будиночок при протоці. Бруско аж очі викотив, побачивши її, а Брея стиха зойкнула.

— Валар моргуліс, — замість привітання мовила Китичка.

— Валар дохаеріс, — відповів Бруско.

І далі все стало так, наче вона нікуди й не дівалася.

Перший погляд на людину, яку вона мала вбити, дівчинка кинула пізніше того ж ранку, коли штовхала возика брукованими вулицями перед Порфіровою Гаванню. Чоловік був старий — добряче за п’ятдесят. «Хіба чесно прожити на світі так багато років, — переконувала вона себе, — коли моєму батькові дісталося так мало?» Але Китичка з перетічок батька не мала і тому приховала думку лиш для себе.

— Скойки, черепашки, вустриці! — кричала Китичка, коли він її проминав. — Вустриці, рачки, великі зелені мушлі!

Вона йому навіть посміхнулася — іноді посмішки вистачало, щоб людина зупинилася і щось купила. Та старий не відповів на посмішку — натомість насупився і пройшов повз дівчинку, хлюпаючи чоботями в калюжі. Бризки намочили їй ноги.

«Якийсь геть нечемний, — подумала вона, спостерігаючи, як старий віддаляється. — І обличчя має зле та суворе.» Носа старий мав гострого і тонкого, вуста — вузькі, очі — маленькі, близько посаджені. Волосся йому вже посивіло, та невеличка гостра борідка ще зберегла чорноту. Китичка подумала, що він її фарбує, і здивувалася, чом би тоді не фарбувати і волосся. Одне з плечей він мав вище за інше і тому здавався калікою-горбанем.

— То зла людина! — оголосила вона того ж вечора, повернувшись до Дому Чорного і Білого. — Вуста у нього лихі, очі — зловісні, а борода — наче в останнього мерзотника!

Лагідний чоловік посміхнувся.

— Він така ж людина, як усі інші. Носить у собі й світло, і пітьму. Не тобі його судити.

Дівчинка запнулася і замислилася.

— То його судили боги?

— Певно, що якісь боги його судили. Навіщо ж потрібні боги, як не судити людей? Але Багатоликий не зважує людські душі. Він дарує свій дарунок і найкращим, і найгіршим. Інакше добрі люди жили б вічно.

Найгидкішими у старому були його руки — так вирішила Китичка наступного дня, спостерігаючи за старим з-за свого возика. Пальці він мав довгі, кощаві, ще й невпинно рухливі — старий чухав ними бороду, смикав за вухо, тарабанив по столі, смикав туди, смикав сюди… «Руки, наче два білі павуки.» Що більше вона спостерігала за його руками, то більше ненавиділа їх.

— Він забагато рухає руками, — розказала вона у храмі. — Напевне, повен страху. Дарунок принесе йому мир та спокій. Коли я його вб’ю, він подивиться мені в очі й подякує.

— Якщо він так зробить, ти не впораєшся з дорученням. Найкраще буде, коли він тебе навіть не помітить.

Поспостерігавши за старим кілька днів, Китичка дійшла думки, що він є якимось купцем. Торгівля його мала стосунок до моря, хоча він ані разу не ступив ногою на корабель. Цілісінький день він сидів у харчівні-юшниці біля Порфірової Гавані, коло ліктя його вистигала миска цибульної юшки, а він шурхотів паперами, перекладав воскові печатки, озивався різким, неприємним голосом до цілої вервечки капітанів, власників кораблів та інших купців — і скидалося, що жоден з них його не любив.

Та любов любов’ю, а гроші вони йому несли: шкіряні гамани, пухкі від золота, срібла та чотирикутних залізних монет Браавосу. Старий ретельно їх перелічував, розкладав на стосики одна до іншої, не плутаючи, не змішуючи. На монети він ніколи не дивився, лише кусав — завжди лівим боком рота, де досі мав усі зуби. Час від часу він пускав одну крутитися по столі й слухав, як вона дзвенить, коли зупиняється.

А коли всі монети було пораховано та скуштовано, старий щось шкрябав на пергамені, прикладав свою печатку і віддавав капітанові або купцеві. Та бувало, що трусив головою