Читати книгу - "Жагучі бажання , Ксана Рейлі"

Розділ 34

Божена

Я думала, що у мене галюцинації. Мій мозок відмовлявся вірити побаченому. Невже Вадим справді тут? Ні, це неможливо... Але ж просто зараз переді мною ті знайомі блакитні очі, густі світлі кучері, вродливі риси обличчя. Я впізнавала його навіть у найменших деталях. У мене серце, здається, перестало битися. Я не очікувала побачити його так швидко після нашої сварки та ще й у літаку. Чому він тут? Для чого летить зі мною до Парижу? Так багато запитань крутилося в моїй голові, але я не могла й слова вимовити. Образа нагадала про себе пекучим та важким болем у грудях. Це була наче величезна морська хвиля, що безупинно вдаряла у мене й змушувала задихатися. Я стиснула губи й відвела погляд убік. Мені страшенно не хотілося дивитися у небо, але вибору не було. Якщо обирати між обличчям Вадима та моїм найбільшим страхом, то краще я оберу страх. Моя долоня спітніла, бо дотик його руки мало не обпік мене. Мені стало гаряче та неприємно. Як він узагалі посмів торкнутися мене після всього, що сказав уночі? Я висмикнула руку з його хватки та сховала її на своїх колінах, стискаючи іншою долонею.

Його погляд відчувався увесь політ, як і важке дихання. Моментами мені здавалося, що він сів тут і забрав усе повітря собі, змушуючи мене задихатися. Я могла лише мріяти, щоб політ минув швидко, але хвилини здавалися мені вічністю. Я не могла знаходитися з ним в одному приміщенні, але вибратися з літака — неможливо. Вирішила думати про щось інше. Я намагалася вигадати якийсь новий ескіз чи бодай щось, але мої думки були не на місці. Вони щоразу поверталися до тієї ночі, коли моє серце нещадно робилося. Мій погляд опустився вниз, де великі будівлі здавалося маленькими коробочками. Я сильніше стиснула руки, пригадуючи той останній день з батьками. Вони попрощалися зі мною вранці та подарували мені Стіча, щоб я не сумувала за ними. Відрядження мало тривати всього лише декілька днів, а затягнулося на вічність. Тоді я ще навіть не здогадувалася, що бачу своїх батьків востаннє. Якби я знала, то зробила б усе, аби зупинити їх. Або ж попросилася б полетіти з ними. Такі думки не лякали мене, бо про це я думала надто часто. І коли була в дитячому будинку, і коли росла в прийомній сім'ї. Я часто думала про те, що було б, якби я полетіла з ними. Тоді мені б принаймні не було так самотньо.

Я не могла дочекатися, коли завершиться політ. Цих декілька годин були для мене справжньою мукою. Я не дивилася на Вадима, але кожною, навіть найменшою клітинкою свого тіла відчувала його присутність. На щастя, він не говорив нічого. Якби тільки почула його голос, то, мабуть, не витримала б і розридалася б. Я й так трималася з останніх сил. Коли літак почав іти на посадку, я напружилася, відчуваючи шум у вухах. Так сильно стиснула пальці на своїх колінах, що мало не зламала їх. І тільки коли ми торкнулися землі, я відчула полегшення. Але воно було миттєве, бо з'явилося усвідомлення, що я не зможу уникнути розмови з Вадимом.

Я бачила, як люди підвелися зі своїх місць та почали прямувати до виходу з борта літака. Я хотіла б вибігти звідси найпершою, але Вадим не поспішав. Він сидів ближче до виходу, тож фактично перегороджував мені прохід.

На борту залишилася мінімальна кількість людей, тож я нарешті підвелася. Не могла навіть дивитися на Вадима, але периферійним зором помічала, що він не рухався. Натомість його нога злетіла вверх, загороджуючи мені шлях. Я відчувала його погляд на собі, але не дивилася на нього у відповідь. Міцно стиснула долоні в кулаки та вже зібралася переступили через нього, як він раптом підняв ногу ще вище.

— Дай мені пройти, — крізь стиснуті зуби сказала я.

І знову ж таки мій погляд був прикутий униз. Я не могла наважитися глянути на нього.

— Нам треба поговорити, — твердо мовив Вадим.

Я заплющила очі та глибоко вдихнула. Мене починало дратувати це непорозуміння, а водночас образа розривала зі середини.

— Гаразд, — погодилася я, бо розуміла, що він не відпустить мене. — Але не тут. Я... Я не можу знаходитися в цьому місці.

Я таки глянула йому в обличчя, і раптом відчула дурні сльози на очах. Мої руки затремтіли до кінчиків пальців. Вадим, здається, зрозумів мене. Він коротко кивнув головою, а тоді опустив свою ногу, дозволяючи мені пройти. Я мало не вибігла з літака. Хоч погодилася поговорити з ним, чудово розуміла, що не буду цього робити. Ми уже про все поговорити вночі. Я забігла в аеропорт і похапцем забрала свій багаж. Ще ніколи не прямувала так швидко, як цього разу. Озирнувшись, помітила, що Вадим ішов слідом за мною. В нього не було багажу, а всього лише невеличкий рюкзак, наче він в останній момент вирішив летіти. Мабуть, так і було...

Я відвернулася від нього та швидко вийшла з аеропорту. Думала спіймати таксі, але знайомий силует зупинив мене. Молодий хлопець з каштановим волоссям стояв біля свого автомобіля та з усмішкою дивився на мене. Він помахав мені рукою, запрошуючи до себе. Я була здивована, адже не очікувала побачити тут Еріка. Він справді приїхав, щоб зустріти мене з літака? Я була така вражена, що зависла на декілька хвилин.

— Божено... — знайомий голос за моєю спиною привів мене до тями.

Я вирішила проігнорувати Вадима. Навіть не чула, що він ще говорив, бо схопила свою валізу та попрямувала до Еріка. Той почав іти мені назустріч.

— Привіт! — радісно привіталася я та піднялася навшпиньки, щоб обійняти його.

Хлопець привітався мені у відповідь і неочікувано поцілував мене в щоку. Ми ніколи не були такими близькими раніше. Я завжди сприймала його не більше, як хорошого друга. Але в цей момент мені захотілося віддячити йому за турботу.

— Не очікувала тебе тут побачити, — сказала йому.

— Коли ти вранці написала, що сьогодні повертаєшся, то я перевірив наявні рейси та вирішив зустріти тебе, — пояснив Ерік.

— Це приємно.

— Я візьму твою валізу.

Я не сперечалася, а лише широко усміхнулася йому. Мені подобалося, що він був таким турботливим зі мною. З ним я могла відчути себе особливою дівчиною, яка заслуговує навіть на такі банальні речі, як зустріч в аеропорту. Я озирнулася назад тільки для того, щоб побачити той збентежений, насуплений та водночас сердитий вираз обличчя Вадима. Натомість я була повністю задоволеною. Можливо, він думав, що я страждатиму за ним чи прибіжу до нього за першим же дзвіночком, але це не так. У мене своє життя, чорт забирай! Життя, у якому я буду щасливою без нього.

— Дякую, що підвіз, — заговорила до Еріка, коли автомобіль зупинився біля під'їзду.

— Нема за що, — відмахнувся він. — Був радий побачити тебе.

Я стримано усміхнулася йому, коли він подивився на мене довше, аніж це було потрібно. Я бачила, що подобаюся йому. Ерік не приховував цього, але після невдачі з Вадимом я не була готовою одразу до стосунків з іншим. Можливо, потім я таки зможу відкрити своє серце комусь іншому, але зараз воно було надто крихким.

— Ми можемо побачитися пізніше? — поцікавився Ерік, допомагаючи занести валізу до моєї орендованої квартири. — Пам'ятаєш, ту кав'ярню, яку ти хотіла відвідати, але її зачинили на ремонт? Так от, вона відкрилася учора вранці.

— Круто, — пробурмотіла я. — Вибач, Еріку, але я трохи втомилася з дороги.

— Так, звісно, — сказав він з усмішкою, приховуючи своє розчарування. — Я розумію.

— Може, зустрінемося іншим разом? — запропонувала я, щоб не засмучувати його. — У мене ще є декілька днів канікул.

Ерік кивнув головою, здається, задоволений моєю пропозицією. Ми попрощалися теплими дружніми обіймами, а після цього я сховалася у своїй квартирі.

До вечора розкладала речі, а потім прийняла душ та засіла на кухні з чашкою чаю. З моєї голови не зникав Вадим. Я запитувала у себе, навіщо він узагалі прилетів сюди? Щоб поговорити зі мною? Але хіба ми не все уже обговорили? Він ясно дав зрозуміти, що не хоче зустрічатися зі мною.

Я зітхнула, зробила ковток уже холодного чаю та зручніше сіла на стільці. Мені чомусь стало прохолодно, хоча у квартирі було тепло. Мабуть, це через те, що я сиділа лише у широкій футболці. Я підвелася, щоб накинути на себе плед, але тихий стукіт у двері перервав мене. Я напружилася, схвильована та перелякана. До мене ніхто так пізно не навідувався. Коли стукіт повторився, я невпевненим кроком підійшла до дверей. Тремтливими руками торкнулася холодного дерева.

— Хто там? — спитала я французькою.

— Божено, це я, — за дверима почувся голос Вадима. — Ти обіцяла, що ми поговоримо.

— Нам нема про що говорити, — холодно сказала я. — Ми все вирішили ще вчора.

— Ми ні чорта не вирішили! — Вадим, здається, злився. — Гаразд, ти ображена. Я розумію. І я знаю, що зробив тобі боляче, але я намагаюся виправити це.

Я притиснулася чолом до замкнених дверей та втомлено заплющила очі. В мене не було сил слухати його тупих виправдань.

— Тобі це дуже погано вдається, Вадиме.

— Відчини двері, — попросив він.

— Ні! — вперто заперечила я.

— Колись ти казала, що я завжди можу залишитися у тебе, — нагадав чоловік.

— А ти купив для цього гараж! — огризнулася я. — Тобі так сильно не хотілося пов'язувати своє життя зі мною, що ти навіть це передбачив.

За дверима почулося тихе зітхання. Мені здавалося, що його голова так само впиралася до дверей на одному рівні з моєю. Я стиснула губи, стримуючи черговий порив сліз.

— Будь ласка, Божено, дозволь...

— Дай мені спокій! — різко перервала його. — Я втомилася і не хочу тебе більше слухати. Іди геть!

_ Я не піду, доки ти не відчиниш мені.

— Тоді тобі доведеться до ранку стирчати під дверима, бо я нізащо не підпущу тебе до себе так близько.

— Пробач...

Це було останнє, що я почула, бо достатньо голосно поспішила до своєї кімнати. Я знала, що не відчиню йому і не впущу більше його у своє життя. Відверто кажучи, я думала, що Вадим пішов геть. Та все ж, коли відчинила двері вранці, то помітила його на сходовому майданчику. Він сидів на сходах, впершись головою до поруччя. Я достатньо голосно зачинила за собою двері та почала перекручувати замок. Мабуть, це розбудило його, бо він повернув голову до мене та підвівся.

Я проігнорувала його, коли проходила повз, спускаючись зі сходів. Сьогодні на вулиці було прохолодно, тож я не пошкодувала, що вдягнула тепле пальто. Мені навіть не було шкода Вадима, який ішов за мною в одній футболці.

Мені чудово вдавалося ігнорувати його, хоча він був схожий на сталкера, коли ішов так слідом за мною. Цікаво, я можу написати на нього заяву в поліцію за переслідування?

— Божено! — Вадим раптом схопив мене за руку, розвертаючи до себе обличчям. — Може, годі вже вдавати, що мене тут нема?

— Ти настільки непримітний, що я тебе навіть не помічаю, — буркнула я та вирвала свою руку з його хватки. — Чого тобі, Вадиме?

Я схрестила руки на грудях, дивлячись йому в обличчя.

— Я хочу спокійно поговорити з тобою, — відповів він.

— І для цього ти прилетів аж сюди? — спитала я, піднявши обидві брови.

— Послухай, — видихнув він, — мені є що сказати тобі.

— Але я не хочу слухати. Ти міг зробити це раніше. Тобі було абсолютно начхати на мене цих два місяці. Це я приїхала до тебе. Я приїхала, сподіваючись, що ти зрадієш. Але тобі, як завжди, хотілося від мене лише одного.

— Це не так, Божено!

— Хіба ні? Хіба ти не кинув мене після того, як ми переспали? Я не просила у тебе зізнань у коханні, — сказала я, стримуючи сльози. — Я лише хотіла була потрібною тобі.

Він схилив голову вбік і потягнувся долонею до мого обличчя, але я одразу ж відвернулася.

— Ти була, — тихо мовив він майже пошепки. — Ти була потрібною мені, Божено. І зараз теж потрібна.

— Але я більше не вірю тобі, Вадиме. Думаю, тобі краще поїхати геть, бо у цьому нема жодного сенсу.

— Я не поїду, доки ти не пробачиш мені.

— У такому разі ти застряг тут надовго, бо я ніколи не зроблю цього. — Я подивилася на нього, високо здійнявши голову, а тоді впевнено додала: — Я ніколи не пробачу тобі.

Я здригнулася, коли він підійшов ближче до мене, майже впритул. Попри його високий зріст та твердий погляд, я продовжувала впевнено дивитися на нього у відповідь.

— Ти дуже погано знаєш мене, Божено, — сказав він, примруживши очі. — Я не звик здаватися.

— Звісно, — погодилася я. — Звісно, я погано знаю тебе. Ти ж ніколи не був відвертим і щирим зі мною. Але ти мав рацію, коли казав, що я вартую кращого. Шкода, що я не послухала тебе раніше. Та ніколи не пізно виправитися, чи не так?

— Так. — Вадим кивнув головою. — Усі заслуговують на другий шанс.

— Саме це я подумала тоді, коли погодилася піти на побачення з Еріком. Ти, до речі, затримуєш мене.

— Тобі не обов'язково робити цього.

— Про що ти?

— Не обов'язково зв'язуватися з ним для того, щоб викликати у мене ревнощі.

— Це ніяк не пов'язано з тобою, — крізь зуби прошипіла я. — Ерік подобається мені, і я зроблю все, щоб закохатися у нього. Знаєш, можливо, справді усі заслуговують на другий шанс, але точно не ти. Тому забирайся звідси та більше не тривож мене. Так буде краще для нас усіх.

Я востаннє глянула на нього, після чого швидко попрямувала вперед. І хоч Вадим уже не йшов за мною, я чудово розуміла, що це поки далеко не кінець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍