Читати книгу - "Ожеледиця"

— Ти ж знаєш, Лаврентію, що на твоєму батькові ще орати можна!

Вони ще довго сиділи зі старими — Лавр ніяк не міг знайти у собі сили піти. Він бачив, як час від часу Джордж завмирав і стискав щелепи, перемагаючи біль. Нарешті він сказав:

— Ну що ж, любі мої, пора прощатися. Нам з Дороті належить отримати по укольчику в одне секретне місце, яке колись називалося м’яким, і спатоньки. Бережи Ангеліку, синку, і себе бережи. І знай: я тебе дуже-дуже люб… люблю!

Вони по черзі обнялися і попрямували до виходу.

— І пам’ятай, що ти мені обіцяв, Лаврентію! — гукнула на прощання Дороті.

— Я не обіцяв…

— Так пообіцяй! Ти зробиш те, про що я тебе просила?

— Так.

Коли вони вийшли з будівлі, Ліка запитала, дивлячись на геть пониклого Лавра:

— Що трапилося?

— Схоже, нам скоро доведеться сюди повернутися…

— Навіщо?

— На похорон.

— Що? Який похорон? Чий?

— Мого батька… Та й Дороті, схоже, довго не протягне без нього…

Ліка не стала більше нічого питати. Тільки тихо промовила:

— Отак. Одна біда не ходить.

Повернення

— Давайте повернемося з вами до початку, — попросив Борейко Лавра і Анжеліку, запросивши їх до себе на допит, але Лавр настійливо просив дозволити йому сходити у квартиру друга. Якась думка, здогад весь час махав перед ним хвостом, але він ніяк не міг його зловити. Іноді хвіст прямо-таки торкався пам’яті, і Лавру здавалося, що він розумів, у чому справа, але потім — чорт! — усе зникало.

Олександр Іванович хоч і був пузатий, проте мізки у нього працювали як треба, та й відповідальний він був надзвичайно, іноді навіть собі на шкоду.

— Гаразд. Йдемо. Раптом і справді наші щось упустили. Адже ви дружили, значить, ти по-іншому на все дивишся.

Весна іскрилася сонцем і калюжами. Бруньки на деревах готові були вибухнути зеленню і зробити світ барвистим. Горобці розцвірінькували між собою зони впливу, тож галас стояв ще той. Але все ще було сіре, і барвисті плями у вигляді червоних тюльпанів і жовтих нарцисів, якими торгували не дуже охайні тіточки, виглядали штучними. Усе живе чекало зелені — от тоді життя увірветься на вулиці міста, в кожну душу, в кожну голову. Тоді зовсім розтане ожеледь на дорогах, у взаєминах і в мізках. Все буде виходити, все відкриється, і буде щастя…

Напевне, саме тому ніхто не відчув страху і незручності, оглядаючи квартиру загиблого. Поки Анжеліка і Лавр розглядали речі Антона, слідчий розповідав:

— Ось тут він лежав, між цим журнальним столом і диваном. Падаючи, впустив слухавку — мабуть, саме тоді розмовляв з вами. Я потім дзвонив йому кілька разів, але було «зайнято»… На цьому ж столику були і фотографії. В основному старі, схоже, сімейні… Ностальгія його замучила, чи що? Тут же була майже порожня пляшка горілки. У ній і виявилася отрута. Чарка була одна. Якби я не був з вами на Майдані і не бачив, скільки життя було у цьому хлопцеві, то подумав би, що це самогубство. Слухайте, Лаврентію Георгійовичу, а може, і правда самогубство? Може, це все-таки він убив свою наречену? Знаряддя вбивства, правда, зовсім не чоловіче, але ж зараз, чорт, усе перевернулося з ніг на голову. Мужики фарбуються і цицьки собі накачують, баби штани носять і м’язи качають… Вже не знаю, що й думати…

— Ні, — коротко кинув Лавр.

— Скажіть, будь ласка, а у вас випадково немає з собою тих фотографій? — втрутилася Ліка.

— Випадково є. А що ви в них побачити хочете?

— А можна подивитися? Справа в тому, що Антон якось сказав… Ну, після того, як був у бабусі Аліни, що у них теж хтось у Львові був… давно… Не знаю, може, це нічого не означає, але…

— Ось ті фотографії — дивіться. Тільки не думаю, що це чимось допоможе. Аж надто давно це було. Та й як це може бути пов’язане зі смертю Аліни? А що якийсь зв’язок є, очевидно…

Ліка взяла фотографії і стала уважно їх розглядати.

— Ще тут ось це було, — Борейко виклав на стіл папку з пожовклими листками, на яких на старій роздовбаній машинці був надрукований текст. — Дивина якась. Схоже, якийсь страхітливий звіт 1941 року, коли радянська влада намагалася русифікувати Україну і називала це етнічними чистками. Ось тут, дивіться…

— Господи Боже мій! — і Ліка почала читати: — «Приказ № 2445/М от 23 июня 1941 года. Тюрьма № 3, г. Львов!. Це ж наказ про розстріл в’язнів із Золочівського замку, в якому НКВД влаштувало в’язницю…

— Нумо, дайте… Підписано наркомом державної безпеки Меркуловим. «Приговор: как врагов народа расстрелять».

І ще 5 аркушів з прізвищами… А чому цей Мазур перекреслений?

— Тому що… — пробелькотів Лавр. — Тому що, подивіться, зверху ручкою написане інше прізвище…

— Не може бути! — у Борейка похололо всередині. Він спробував витягти з кишені зім’яту хустку, щоб витерти лоб, на якому виступив холодний піт, але ніяк не міг впоратися, покинув те й провів по лобі тильною стороною руки.

У лівому кутку документа червоним олівцем було зроблено напис: «Расстрелять как врагов народа. К исполнению. Лерман Г. С.»

— Лерман… Лерман… Десь я вже бачила це прізвище, — Ліка знову почала перебирати фотографії. — Ага, ось… На ній якась жінка… Схоже, мертва… О, Боже! Їй відрізали груди… А ця наволоч стоїть і посміхається… Та ще й дитину з собою приволік…

— Дитину? Яку дитину? А ну, дайте мені сюди цю фотографію! — Борейко простягнув руку, взяв фото і зальодянів. — Чорт, чорт, чорт! — повторював він, весь час ковтаючи. — Як же це я?… Але ж у це неможливо повірити… Хоча тепер усе стає зрозуміло… О, Боже! Та це ж блюзнірство! Це ж було давно… в минулому… Навіщо ж до цього повертатися? Як же вона жила з цим, бідна?…

Він перевернув фото. На зворотному боці було написано: «Львів, 1941 р., червень. Прости, кохана…»

— Що? Що? Що? Олександре Івановичу, не мовчіть! Що вам відомо? Ви знаєте, хто вбив Антона?

— Так, — видихнув Борейко і важко, ніби його раптом позбавили сил, звалився на диван. — Я знаю, хто вбив вашого друга, Лавре Георгійовичу, і Аліну. І знаю, за що.

— Хто? За що? — одночасно вигукнули Лавр і Ліка. Їх, людей різної статі, а значить, і способу мислення цікавили різні боки одного і того ж питання.

— Пробачте мені, друзі, але я не можу вам зараз більше нічого сказати. Мені треба поговорити з кимось із родичів