Читати книгу - "Королі і капуста"

на його загартованому обличчі вираз щасливого задоволення. Кйоу перехилився зі свого стільця й ляснув компаньйона по ледве прикритій спині, і це прозвучало як сплеск прибою на піщаному березі.

— Розкажи їм, чортяко, — захихотів він, — як ти розквитався з тропічним генералом на землеробських операціях.

— Оскільки в генерала не було грошей, — лагідно докінчив Кленсі, — його примусили відробити штраф на очистці вулиці Урсулінок, куди його послали разом з арештантами окружної тюрми. Там за рогом був салун, художньо прикрашений електричними вентиляторами та холодними напоями. Я влаштував у тому салуні свій штаб і кожні п’ятнадцять хвилин вибігав на ріг подивитися на маленького чоловічка, що флібустьєрив граблями та лопатою. Надворі в той день пекло так, як сьогодні у нас.

— Ей, мусью! — гукав я йому, й він озирався на мене злий, мов чорт; на сорочці в нього були мокрі плями.

— Гладкі, сильні люди, — казав я генералові де Вега, — дуже потрібні в Новому Орлеані. Так! Тут для них багато хорошої роботи. Carrambos! Хай живе Ірландія!

XI. РЕШТКИ КОДЕКСУ ЧЕСТІ

Снідають у Кораліо об одинадцятій. Тому й не ходять рано на ринок. Невеличка дерев’яна споруда критого ринку стоїть на латочці коротко підстриженої трави під яскраво-зеленим хлібним деревом.

Якось уранці туди зібрались, не поспішаючи, торговці й принесли з собою свої товари. Навколо будиночка Йшла галерея або поміст завширшки в шість футів, затінений від вранішнього сонця виступаючою трав’яною покрівлею. Звичайно на цьому помості торговці розкладали свої товари — свіжу яловичину, рибу, краби, фрукти, касавуКасава — тропічна рослина, коріння якої багате на крохмаль., яйця, ласощі та високі, хиткі купи маїсових коржів, кожний завбільшки з сомбреро іспанського гранда.

Але сьогодні ті торговці, які звичайно займали обернуту до моря частину платформи, не спішили розкладати товари, а збились докупи і, жваво жестикулюючи, про щось неголосно джеркотіли. Бо саме на їхній частині платформи простяглась, огорнута сном, не дуже принадна постать Блайта-Вельзевула. Він спочивав на пошарпаній кокосовій циновці, більше ніж будь-коли схожий на провинного ангела. Його грубий полотняний костюм був увесь заяложений, подертий по швах, помережаний тисячами різноманітних складок та зморщок, і так недоладно сидів на ньому, мов одяг на якому-небудь опудалі, набитому заради розваги, а потім з ганьбою викинутому геть. Але непохитно на його високому переніссі трималося золоте пенсне, єдиний залишок його колишньої величі.

Сонячне проміння, що відбилось від морських жмурок і заграло на обличчі Блайта-Вельзевула, та голоси торговців збудили його. Він підвівся, сонно блимаючи, й прихилився до стіни ринку. Вийнявши з кишені занехаяну шовкову хусточку, він старанно протер і відполірував пенсне. І поступово йому стало ясно, що в його спочивальню вдерлися чужі люди, коричневі й жовті, й чемно просять його поступитись місцем для товарів.

— Може, сеньйор буде такий ласкавий... Тисячу разів просимо вибачити, що потурбували... Але незабаром прийдуть покупці купувати провізію на день... Тисячу разів шкодуємо, що довелось потривожити сеньйора!

В такий спосіб вони натякали йому, що він повинен забратися звідти й не гальмувати коліс торгівлі.

Блайт покинув поміст, мов принц, що встає зі свого розкішного ложа під балдахіном. Він завжди тримався так, навіть у дні свого найглибшого падіння. Кожному ясно, що для школи аристократичних манер курс моралі зовсім не обов’язковий.

Блайт обтрусив свій пом’ятий костюм і поволі почвалав геть по гарячому піску Кальє Гранде. У нього не було певного маршруту. Містечко ліниво розпочинало своє повсякденне життя. Золотошкірі діти борюкались у траві. Морський бриз навіяв Блайтові апетит, але не приніс нічого для його задоволення. Кораліо подихав своїми ранковими пахощами — п’янким духом тропічних квітів та гарячого хліба, що пікся надворі в глиняних печах, димом, що йшов із тих печей і проймав усе навколо. В тих місцях, де дим уже розходився, виднілись гори, і здавалося, що кришталеве повітря, обдароване силою віри, присунуло їх до самого моря — так близько до берега, що можна було перелічити всі скелясті галяви на порослих лісом схилах. Легконогі каріби поспішали до берега, до своєї щоденної праці. Серед кущів, по стежках, уже спускались довгими низками коні з бананових плантацій; вони кивали головами й важко переступали ногами — це тільки й видно було збоку, бо все інше закривали величезні в’язки золотисто-зелених плодів, навалені їм на спини. На порогах сиділи жінки й розчісували своє довге чорне волосся, перекликаючись одна з однією через вузенькі вулички. У Кораліо панував спокій — нудний, безбарвний спокій, але все ж таки спокій.

У цей ясний ранок, коли Природа, здавалось, простягала людям лотос забуття на золотій тарелі світанку, Блайт-Вельзевул докотився до самого дна. Далі падати було вже нікуди. Ночівля на ринку остаточно підкосила його. Поки в нього був якийсь дах над головою, іще не впала остання перепона, що відокремлює джентльмена від лісових звірів та птахів. Але тепер він — нікчемна устриця, яку ведуть на з’їжу піщаним берегом Південного моря хитрий Морж — Випадок — та невблаганний Тесля — Доля.

Для Блайта гроші давно вже стали спомином. Він висмоктав із своїх приятелів усе, що могла дати йому їхня дружба; потім вичавив до останньої краплини все, що могла дати йому їхня великодушність; і нарешті, немов Аарон, він вибив із їхніх затверділих сердець, як із каменю, кілька жалюгідних краплин принизливої милостині.

Він вичерпав свій кредит до останнього реала. З дивовижною гострозорістю безсоромного паразита він познаходив у Кораліо всі джерела, де можна було видурити склянку рому, закуску або срібну монету. І тепер, перебираючи в пам’яті всі ті джерела, він оцінював кожне з них з тією особливою старанністю та ґрунтовністю, які властиві тільки дуже голодним і спраглим людям. Проте увесь його оптимізм не вимолотив жодного зернятка надії з полови його життєвих планів. Гра скінчилась. Ця ночівля надворі доконала його. Досі він ще міг чимсь виправдувати свої безсоромні вимоги до ближніх. Тепер позички неможливі, доведеться просити милостині. Найзапекліша софістика неспроможна облагородити ім’ям «позики» монету, зневажливо кинуту волоцюзі, що ночує на голих дошках ринкового помосту.

Але цього ранку жоден жебрак не прийняв би кинуту йому монету з більшою подякою, ніж Блайт, бо демон спраги схопив його за горло, демон вранішньої спраги п’яниці, яка вимагає задоволення на кожній станції до пекла.

Блайт плентався по вулиці й пильно виглядав чуда, яке послало б йому манну небесну в його пустелі. Проходячи повз загальноприступну харчевню мадами Васкес, він побачив, як завсідники тієї харчевні саме сідали