Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

class="p1">Втім, харизматичний Буребіста виявився типовим варварським королем, «каліфом на годину». Невдовзі після його смерті збудована ним держава розпалася, а даки знов перешли в ранг «локальних гравців», чия військово-політична вага не мала значення поза межами власне Дакії (приблизно територія сучасної Румунії). Втім, східний похід Буребісти значною мірою поруйнував військово-політичний баланс, що існував у Північно-Західному Причорномор’ї та побіжно посприяв закріпленню у цьому регіоні сарматів.

Сармати взагалі або ж окремі сарматські орди (насамперед роксолани та язиги) неодноразово згадувалися у контексті Мітрідатових війн, потрапляючи на сторінки писемних джерел здебільшого як союзники якихось правителів. Але це не означає, що сармати були несамостійними військово-політичними гравцями та що вони зосереджувалися виключно на подіях, у яких так чи інакше брали участь представники античного світу. Про «внутрішньосарматські» справи, на жаль, ми змушені складати думку, спираючись мало не винятково на археологічні матеріали.

Не пізніше середини І ст. до н. е. із глибин Азійської Сарматії в Подоння просунулася нова хвиля кочівників, яку більша частина дослідників ідентифікує як аорсів. Військова активність аорсів, судячи з усього, сягала і просторів між Доном та Дніпром, тож, відповідно, викликала рух роксоланів і язигів, що замешкували цей регіон. Останні переходять на Правобережжя Дніпра, чи то скориставшись погромом пізньоскіфських городищ даками Буребісти, чи то самостійно розгромивши цей захисний рубіж (обидві гіпотези рівнозначні). Язиги зайняли приморські степи, а роксолани кочували на північ від них, на прикордонні Степу та Лісостепу.

Саме сарматська, а точніше роксоланська загроза, спричинила бурхливе фортифікаційне будівництво на пам’ятках південної периферії зарубинецького ареалу. Однак сподівання «зарубинців», які замешкували сучасну Канівщину, на вали та рови виявилися марними. Згарища свідчать, що зарубинецькі фортеці не встояли під натиском ворогів, а авторство цих погромів не викликає сумнівів: вали деяких усіяні з фронтального боку сарматськими стрілами.

Значна кількість дослідників вбачає саме в сарматських нападах основну причину розпаду зарубинецької культури, але погодитися з цією думкою повністю важко. Насамперед слід зазначити, що життя на практично всіх пунктах, що зазнали сарматських погромів, невдовзі відновилося та тривало ще близько століття. Також показово, що протягом того ж століття, до середини І ст. н. е., тривали поховальні відправи на зарубинецьких могильниках, закладених ще на початку II ст. до н. е. Тож основна маса носіїв зарубинецької культури залишилася в регіоні та спромоглася відновити звичне життя.

Характер стосунків між «зарубинцями» й сарматами після закінчення «гарячої» стадії конфлікту встановити важко. Цілком імовірно, що сармати збирали данину або ж отримували певні послуги від представників осілого населення. Проте здебільшого мирний характер співіснування «зарубинців» та сарматів у Середньому Подніпров’ї близько рубежу ер особливих сумнівів не викликає. Цікавий матеріал, що ілюструє відносний спокій саме в середньодніпровському регіоні, подає комплекс городища Бабина Гора та прилеглого до нього могильника Дідів Шпиль на Канівщині. На могильнику, окрім типових зарубинецьких кремацій, датованих другою половиною І ст. до н. е. — першою половиною І ст. н. е., присутня серія синхронних інгумацій, у супровідному матеріалі яких поєднані речі зарубинецького та пізньоскіфського кола. Про сталість зв’язків між середньодніпровськими «зарубинцями» та мешканцями нижньодніпровських пізньоскіфських городищ уже згадувалося. Отже, у вирі подій середини І ст. до н. е. певна група мешканців пониззя Дніпра знайшла прихисток у своїх торговельних партнерів і свояків.

Показово те, що саме в другій половині І ст. до н. е. постає група зарубинецьких пам’яток типу Суботова на Тясмині, а також виникає осередок пам’яток типу Рахни, достеменно пов’язаний за походженням із носіями середньодніпровських зарубинецьких старожитностей, на р. Соб (лівій притоці Південного Бугу). Зміщення носіїв зарубинецької традиції на південь та південний схід, у бік потенційного ворога, виглядає дещо дивно. Цілком можливо, що пам’ятки типу Суботів і Рахни постали внаслідок насильницького переміщення «зарубинців» кочівниками. Однак сам час існування зазначених груп пам’яток (перші проіснували щонайменше до середини І ст. н. е., другі — до останніх десятиліть II ст.) свідчить, що їхнє населення не зазнавало принаймні військових нападів.

Але немає сумнівів у тому, що якась частина мешканців Середнього Подніпров’я не знайшла порозуміння із сарматами і змушена була покинути регіон. Частини з них залишилася в долині Дніпра, але змістилася на північ, де північніше сучасного Києва починають формуватися пам’ятки типу Лютіж. Ще одна група втікачів дісталася середньої течії Десни (приблизно прикордоння сучасних України та Росії), де почала функціонувати група пам’яток типу Почеп.

Отже, можна припустити, що окремі громади чи племена «зарубинців» вибудовували відносини із завойовниками-сарматами на власний розсуд, а моделі цієї взаємодії протягом останніх десятиліть до нової ери суттєво відрізнялися. Втім, дуже сумнівно, щоб сарматсько-«зарубинецький» конфлікт мав катастрофічні наслідки для осілого населення та був основною причиною розпаду зарубинецької спільноти. Сарматські напади зачепили тільки середньодніпровську групу зарубинецьких пам’яток, і навіть у цьому регіоні структура зарубинецьких старожитностей не зазнала істотних змін. Натомість фінал «класичної» зарубинецької культури характеризується схожими процесами по всіх трьох її первинних локальних варіантах, не тільки середньодніпровському, а й поліському та верхньодніпровському, і припадає вже на середину І ст. н. е.

Епоха нестабільності:

південь Східної Європи у І—II ст. нової ери

В останні десятиліття перед початком нової ери на півдні Східної Європи знов утворився хиткий баланс між різними племенами. Показовим симптомом цього тимчасового затишшя стало відродження Ольвії через декілька десятиліть після гетського погрому. Якщо довіряти ремарці Діона Хрисостома, це відродження сталося не за ініціативи еллінів, а через прохання навколишніх варварів, яким були необхідні порт та ринок для торгівлі з античним світом. Проте правдивість цієї оповідки Діона, котрий відвідав Ольвію значно пізніше, близько 82 р. н. е., не дуже важлива. Археологічні знахідки свідчать, що життя в Ольвії на рубежі ер дійсно відновлюється, хоча місто за подальшу історію ніколи не змогло досягало колишнього рівня розвитку. Територія забудови скоротилася у кілька разів, навколишні сільськогосподарські угіддя, хора, стиснулися до найближчих міських околиць. Проте ольвіополіти, напевно, мали певні гарантії безпеки, що дозволили відродити поліс. І зацікавленість причорноморських варварів у стосунках з цивілізованим світом, а отже, і потреба у «брамі» в цей світ, є цілком можливими.

Але спокій на північному чорноморському узбережжі був доволі відносним. На Боспорі після смерті Асандра у 17 р. до н. е. вирувала чергова династична смута, арбітрами в якій намагалися виступити римляни. З іншого боку в неї активно втягувалися сарматські племена, які мешкали навколо Меотиди (Азовського моря). Втім, цей локальний конфлікт не мав такої геополітичної ваги, як Мітрідатові війни та діяльність Мітрідатового сина Фарнака.

Набагато серйознішими були чергові конфлікти між різними