Читати книгу - "Діалоги"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
XXVIII
Та ви цього не розумієте і робите вигляд, який геть не підхожий до становища, в якому перебуваєте, — як ті, хто сидить собі чи в цирку, чи в театрі, ще не знаючи, що його дім — у жалобі. Я ж, дивлячись на вас наче згори, добре бачу, яка то буря чи то нависла над вами, готова ось-ось ударити громом, чи таки вже наготовилася вхопити й забрати зі собою всі ваші статки. Та що там статки? Хіба той шалений крутіж уже не підхопив, хоч ви й не зчулися, ваші душі, хіба не жбурляє ними так, що змушує одного чогось сахатися, до іншого наосліп пориватися, то вгору їх підбиваючи то ввергаючи у прірву{126}?
(На цьому текст у рукописах обривається).
Про спокій душі
Пильно до себе приглядаючись{127}, я зауважив, Сенеко, що деякі пороки постають переді мною мовби на видноті, рукою сягнути, інші — якісь невиразні, наче приховані, а ще інші — не сталі, що час до часу повертаються; я назвав би їх найдошкульнішими, подібними до розсіяних ворогів, готових догідної миті перейти в наступ; із ними ні так, ані сяк не поведешся: ані, як у часі війни, не будеш постійно у готовності, ані, як у мирі, — у безтурботті. І саме цей мій стан непокоїть мене найбільше (чому б я мав не зізнатись, як зізнаються лікареві?), бо, правду кажучи, я ані не вільний від усіх тих пороків, яких боявся, ба й ненавидів, ані — цілком від них залежний; перебуваю, якщо в не найгіршому, то вже напевно — у плачевному, якомусь нудотному стані{128}. І не варто мені казати, що чесноти у самих своїх початках ще надто слабкі й лише з часом набувають і сили, й стійкості; добре знаю й те, що вся ця звернена на щось показне діяльність, маю на увазі почесті, ораторську славу та й усе інше, залежне від ставлення люду, з часом посилюється — хай це та діяльність, яка постачає нам справжні сили, а хай та, яка дбає, аби лиш подобатися, про зовнішній блиск і вичікує роки, аж сама давнина її прикрасить, — але боюся, щоб звичка, вона ж бо додає стійкості всьому, ще глибше не увігнала в мене той мій порок: тривалість в одному якомусь занятті породжує любов і до чогось поганого, і до доброго.
Що ж то за така недуга моєї душі{129}, що вагається між одним і другим, — ані на правильний шлях твердо ступити не може, ані манівцем пуститися, — мені годі окреслити в цілості, хіба що — частинами тобі викладу; скажу, що зі мною трапляється, а ти вже підшукай тій хворобі назву. Над усе, зізнаюся насамперед, люблю ощадливість: подобається скромне, не для показу влаштоване ложе; не зі скрині добутий одяг, не той, що всілякими привісками й тисячами шнурочків сліпить очі своїм блиском, а домашній, вигідний, що ані зберігати, ані добувати його не клопітно; до смаку їжа, яку не мусять готувати й ворожити коло неї цілі загони кухарів; не та, яку вельможа замовляє для себе ще за багато днів наперед, подає ж її до столу не одна лиш пара рук, — а легка для приготування, у якій нічого вишуканого, витратного, якої будь-де знайдеш удосталь, ані для статку твого не обтяжливої, ані для тіла: не вернеться з нього тією ж дорогою, якою увійшла. Мені до вподоби простакуватий слуга й такий самий хлопчина-челядник; успадковане від батька-селянина{130} масивне столове срібло без жодної на ньому різьби й імені митця; нічим не примітний стіл, що ні особливим рисунком лінії не вирізняється, ані в місті не славиться тим, що переходив у спадок від одних до інших вишуканих господарів, — просто ужитковий стіл, на якому жоден гість не затримує чи то здивованого, чи заздрістю запаленого ока.
Але при тій моїй любові до скромності мене засліплює пишнота деяких шкіл: рясніше, аніж на публічних урочистостях, золотом обвішані раби, цілі загони блискотливих слуг. А ще ж ті доми, де й нога ступає по коштовному, де, що не закут, там наче сипнув хто коштовностями{131}, де й уся стеля{132} разить ними очі, де, ласо й невідступно, юрмляться перехоплювачі спадків… Що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діалоги», після закриття браузера.