Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

мені слід перейматися цим. Ну ж бо, давай! Зроблю тобі в ліжку прийом «Три-Ікс», про який ти ніколи не чув.

Місяцями я відмовлявся зустрітися з батьками Інґрід. Я відмовився їхати до них на різдвяну вечерю завтра. Тому однозначно не робитиму цього для Мії, якої майже не знаю.

– Міє, у будь-який інший день року! Слухай, сьогодні моя мета – досягти такого рівня сп’яніння, щоби навіть ноги не стояли, не кажучи вже про щось інше. Просто подзвони батькам і скажи, що у Рейфа тонзилектомія чи щось таке.

Вона йде в інший кінець бару й обслуговує трьох підозріло юних хлопців, з вигляду – студентів. Потім якийсь час Мія крутиться біля пляшок і робить щось добірне. Відтак ставить фужер переді мною.

– Ось. За рахунок закладу. – Напій штучного полуничного кольору.

– Що це?

Роблю ковток. На смак, як «Севен-ап».

Мія єхидно посміхається.

– Я сама це придумала. Хочеш, щоби тебе понесло? Тож це – поїзд-експрес.

– О. Ну, дякую. – Піднімаю склянку і п’ю. Мене наповнює відчуття тепла і повного благополуччя. – О, небеса. Міє, ти повинна це запатентувати. Ти могла би поставити кіоски по всьому Чикаґо і продавати це в паперових стаканчиках. Ти стала б мільйонершею.

– Ще один?

– Звісно.

Будучи перспективним молодшим партнером «Товариства Алкоголіків на свободі Детембл&Детембл», я поки ще не збагнув свого максимального ліміту споживання спиртних напоїв. І ще після кількох коктейлів Мія занепокоєно дивиться на мене з-за шинквасу.

– Генрі?

– Так?

– Тобі вже досить.

Мабуть, це хороша ідея. Намагаюсь кивнути Мії, але це потребує надто багато зусиль. Замість цього повільно, майже граціозно, сповзаю на підлогу.

Згодом прокидаюся в лікарні «Мерсі». Мія сидить біля мого ліжка. Її лице обмащене тушшю. Мені підключили капельницю, почуваю себе паскудно. Дуже паскудно. Насправді, мерзенно у всіх розуміннях. Повертаю голову й блюю в тазик. Мія перехиляється й витирає мені рота.

– Генрі, – шепоче Мія.

– Ей. Що, чорт забирай?

– Генрі, мені так шкода…

– Ти не винна. Що сталося?

– Ти відключився, і я підрахувала – скільки ти важиш?

– Сто сімдесят фунтів.

– О, Господи. Ти вечеряв?

Замислююсь.

– Так.

– Ну, в будь-якому разі, міцність напоїв, що ти пив, сорока градусів. До того ж два віскі… але ти був цілком нормальним, а потім, раптово, твій вигляд став просто жахливим, ти відключився! Я подумала і зрозуміла, що ти конкретно набухався. Тому зателефонувала 911, і ось ти тут.

– Дякую. Мабуть.

– Генрі, у тебе є передсмертне бажання?

Думаю.

– Так.

Відвертаюся до стіни і вдаю, що сплю.

Середа, 8 квітня 1989 року (Клер сімнадцять, Генрі сорок)

Клер: Сиджу в кімнаті бабусі Міґрем і розгадую з нею кросворд із «Нью-Йорк Таймс». Нині яскравий холодний квітневий ранок; бачу, як червоні тюльпани лопотять за вітром у саду. Мама саджає біля куща форзиції щось маленьке й біленьке. Її капелюх майже здуло вітром, вона постійно притискає його долонею до голови й зрештою знімає і прикриває кошиком.

Я не бачила Генрі майже два місяці, наступна дата у списку – через три тижні. Ми наближаємось до того часу, коли я не побачу його більше двох років. Коли була маленькою, він був для мене випадковим відвідувачем, у цьому не було нічого надто незвичайного. Втім, тепер, щоразу коли він приходить, розумію, що побачу його на один раз менше. І тепер усе змінилось. Я чогось хочу… Хочу, щоб Генрі щось сказав, зробив щось таке, що доводить, що все це не якийсь витончений жарт. Хочу. От і все. Я так хочу.

Бабуся Міґрем сидить біля вікна у блакитному кріслі з бильцями. Я сиджу на підвіконні з газетою на колінах. Ми розгадали десь половину кросворда. Я стала геть неуважною.

– Прочитай ще раз, дитинко, – просить бабуся.

– Двадцять униз. «Мавпа-черниця». Вісім літер, друга – «а», остання – «н».

– Капуцин. – Вона всміхається, її незрячі очі дивляться в мій бік. Для бабусі я лише темна тінь на світлому фоні. – Дуже добре, так?

– Так, це чудово. Блін, спробуй це: дев’ятнадцять по горизонталі, – «Не висовуй лікоть сильно із вікна». Дев’ять літер, друга – «у».

– Бурма Шейв[33]. Це було ще до тебе.

– Ех! Я ніколи так не зможу.

Встаю і потягуюся. Мені терміново треба пройтися. Кімната моєї бабусі затишна, але у ній зі мною стаються напади клаустрофобії. Стеля низька, шпалери з елегантними блакитними квіточками, блакитне ситцеве покривало, білий килим, і скрізь запах пудри, зубних протезів і старої шкіри. Бабуся Міґрем сидить струнко, в неї охайний вигляд. Волосся гарне, сиве, але все ж з рудуватим відтінком, який я успадкувала від неї; воно гарно кучерявиться, і вона заколює його шиньйоном. Бабусині очі схожі на блакитні хмаринки. Вона вже дев’ять років сліпа, але добре адаптувалася, і чудово орієнтується в будинку. Вона намагається навчити мене мистецтву розгадування кросвордів, але я не можу змусити себе сісти і розгадати хоча б один. Бабуся розгадувала їх ручкою. Генрі теж любить розгадувати кросворди.

– Прекрасний день, правда? – каже бабуся, відкинувшись у кріслі й потираючи кісточки пальців.

Киваю, а потім кажу:

– Так, але трохи вітряно. Мама там порається в саду, й вітер несе на неї усе.

– Це так схоже на Люсіль, – каже її мати. – Знаєш, дитино, я би хотіла прогулятися.

– Я щойно думала про це ж саме, – кажу. Вона всміхається, протягує мені руки, і я обережно допомагаю їй встати з крісла. Приношу наші пальта і пов’язую шарф навколо бабусиного волосся, щоби вітер не скуйовдив його. Потім ми повільно спускаємось сходами й виходимо через парадні двері. Ми стоїмо на доріжці. Повертаюся до бабусі:

– Куди ти хочеш піти?

– Ходімо в сад, – відказує вона.

– То досить далеко. О, мама махає нам рукою, давай помахаємо їй у відповідь. – Ми махаємо рукою мамі, яка зараз унизу біля фонтана. З нею Пітер, наш садівник. Він лишає розмову з нею й дивиться на нас, чекає, щоб ми йшли; відтак вони з мамою зможуть продовжити свою суперечку, що виникла, ймовірно, через нарциси чи півонії. Пітер любить сперечатися з мамою, але зрештою вона завжди домагається свого.

– Бабусю, до саду майже миля шляху.

– Клер, з моїми ногами все добре.

– Добре, тоді ходімо в сад. – Беру її за руку, і ми йдемо. Коли ми доходимо до краю лугу, питаю: – Йдемо під сонцем чи у тіні?

– Під сонцем, звичайно, – відповідає вона.

Ми йдемо стежиною, що простягається якраз через середину лугу, на галявину. Поки ми йдемо, я описую все це.

– Проходимо повз згасле багаття. Там повно птахів – он,