Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

вивчені раніше підходи, парадний вхід і вікна. Відокремилася трійця найметкіших, чоловіки по черзі зникли всередині.

Клим стиснув кулаки.

Дихання Шацького прискорилося.

Ранок завмер.

Аби знову ожити, коли один із трійці швидко вибіг з будинку, стискаючи в правиці револьвер, лівою — поправляючи капелюха. Кошовий миттю зрозумів усе, але до останнього хотів помилятися. Але чекати вже не збирався, відштовхнув Лінду, скочив на землю, поспішив до будинку. Навперейми кинулося відразу двоє в цивільному, Клим вивернувся, отримав не сильний, проте відчутний удар у живіт, та все одно проривався далі.

— Та стійте вже! — гримнуло за спиною.

У супроводі агента до них наближався Марек Віхура власною персоною.

— Пустіть, — наказав коротко, і коли виконали, навис над Кошовим, прогудів: — Моя б воля, зараз би додав від себе.

— Хіба не ваша? — огризнувся Клим.

— Але й не ваша! Знову лізете, куди не слід.

— Будь ласка, пане комісаре.

— Тобто?

— Це я вам відповідаю на ваше «дякую» за допомогу.

— До біса вже ваша допомога. Аби раніше… Як завжди… А!

Махнувши рукою, Віхура посунув уперед. Клим пішов за ним, і тепер йому ніхто не заважав. Сам того не бажаючи, Кошовий зараз влився у невеличкий комісарів почет. Боковим зором зачепивши Шацького: допитлива натура не дозволяла сидіти на місці, й він, ніким не стримуваний, вже дріботів у ар’єргарді.

Лінда лишився на місці, з брички не виходив.

Комісара і всіх, хто з ним, пропустили, розступаючись і створюючи живий коридор. Він першим ступив у передпокій невеликого помешкання, перетнув його, пройшов до кімнати й завмер, згори вниз дивлячись на тіло в калюжі крові. Вона вже встигла загуснути, що свідчило — вбили досить давно, щонайменше годин дванадцять тому.

Чоловік лежав горілиць, незграбно розкинувши руки.

Він був у самій білизні.

Частину лиця залила кров, та Кошовому досить було побачити інший, не замащений бік. У нього була гарна пам’ять на обличчя. Тим більше такі виразні, як у того самого рябого наглядача, який провів його в камеру до Ладного два дні тому.

Він перший швидко піддався на погрози, не заважаючи втікачеві з заручником вийти в тюремний коридор. Тим самим показав приклад іншим наглядачам.

Розділ одинадцятий

Блискавки

На прощанні з Ладним майже не було цивільних.

Стрільця ховали в закритій труні, адже куля спотворила лице. Тіло отримали офіцери в анатомічному театрі, доставили в притулок і там вбирали в останню путь. Звідти гріб везли через центральну частину Львова на околицю, до Янівського цвинтаря. Там уже рік, як облаштували некрополь для полеглих січовиків. Жалобна церемонія почалася там.

Магда, на Климів подив, вирішила піти з ним. Його підмивало запитати про причину, адже донедавна вона не надто цікавилася українським легіоном. Але в останній момент вирішив промовчати й не провокувати розмов, які можуть не сподобатися обом і напевне піти не туди.

Напруга між різними спільнотами вже давно висіла в повітрі, стаючи чим далі, тим об’ємнішою, і в Магди кілька разів виривалися роздратовані фрази на адресу українців, котрі аж занадто прагнуть бути корисними Відню. Клим сприймав усе стримано, лиш раз делікатно запитавши, що саме її дратує. У відповідь почув: мовляв, це розходиться з декларованими прагненнями мати національну автономію, бо самостійність, про яку торочать колеги Кошового, виключає вірнопідданість. У приклад поставила поляків, чиї прагнення схожі з українськими, проте Польща бажає відновити власну владу на загарбаних землях, не бажаючи мати над собою жодного протекторату. Клим тоді вирішив не занурюватися з Магдою в політику дуже глибоко, знайшов спосіб безболісно для обох поміняти тему, й відтоді політичні дебати в помешканні на Личаківський припинилися.

Вони рухалися з процесією від притулку, й Кошовий фіксував, як цивільні, котрих на початку не бракувало, з наближенням до цвинтаря відсівалися, опинившись у меншості. Мимоволі могло скластися враження: готується військова операція. Суворі мовчазні озброєні чоловіки в одностроях йшли поруч із жінками, теж вбраними у стрілецьку форму. Клима раніше знайомили з кількома очільницями Жіночої чоти,[36] бо хай без особливої надії на успіх, але намагався витягнути з російського полону хорунжого Степанівну[37] — її вже більше року тримали в таборі десь аж під Ташкентом. І зараз Кошовий спіймав себе на думці: знайомих чоловіків серед легіонерів у нього нема. Хіба — підхорунжий Снігур, але ж він уже не служить у регулярному війську.

Його Клим побачив серед тих, хто йшов за труною. З такої нагоди той вбрав парадну форму з медалями на грудях. Зустрівши Кошового поглядом, кивнув, вітаючись, але відразу повернувся спиною й пішов уперед. Далі тримався окремо від інших вояків, та й на цвинтарі теж став трохи далі від стрілецького загалу. З іншого боку товкся Роман Гірняк в товаристві таких самих цивільних, про щось тихо з ними перемовлявся й час від часу кидав у Климів бік цікаві погляди. Знайомих поліцейських серед тих, хто дійшов з процесією на кладовище, він не помітив.

…Розмова з Віхурою того разу вийшла короткою і більш конструктивною, ніж раніше. Комісар не заперечував: справді мав і далі має намір використати активність та особисту зацікавленість Кошового в пошуках убивці тепер уже двох людей. На запитання, чому двох, коли за три дні загинуло троє, Віхура пошкріб нігтями вкриту цяточками сипу кисть і видав зовсім несподіване:

— Пане Кошовий, щодня на Східному фронті гине значно більше народу.

— Перепрошую, але як це розуміти? У вас іронія така?

— Зовсім ні, — комісар далі зберігав незвичний для себе спокій. — Лиш нагадую вам, що ось уже кілька років загибель, а коли називати речі своїми іменами — убивства людей стали не сенсацією, а звичною справою. Вважайте мене зашкарублим, але кількість наглих смертей вже не вражає.

— Це ви говорите з філософських позицій?

— Швидше — з позиції втомленого. Хоч ви можете оцінювати мої слова, як заманеться.

— Коли так, дозволю собі називати сказане вами демагогією. Причому — дуже небезпечною в часи, коли світ довкола став чорно-білим і більшість сказаного треба сприймати буквально.

Віхура знизав могутніми плечима.

— Ваші стрільці мене втомили. Довкола них уже забагато криміналу.

— Вони не мої, — вирвалося в Клима. — За великим рахунком, це добровольчий легіон у складі австрійської армії. Січовики боронять державу, підданими якої ми з вами є. А ви, пане комісаре, ще й перебуваєте на державній службі. Тому злочини, скоєні проти них, я б розцінював скоєними проти держави.

— Тоді вам до жандармерії. Чи контррозвідки, — гмикнув Віхура. — Мені б дуже хотілося, аби цю