Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

кожному з яких на кормі поважно стовбичив досить товстенький гном. А потім були влаштовані ще й перегони, а моряки, що вболівали з палуби, мало боки собі не порозривали од реготу. А як призи переможцям на мотузках спускали вниз пляшки з вином.

До смаку тупотупам припала і їхня наукова назва: «моноподи». А от вимовити її, щоб не запнутися, виявилося чомусь справою не з легких. «Ми – ці, як його, усе крутиться на язиці, монопуди чи, як там, монопупи, чи, може, попомони! Щось таке, але звучить гарно!» Іноді, щоправда, вони плутали цю назву з попередньою і називали себе чи то «тупомонами», чи то «тупоподами», чи то «туполяпами», та зрештою всі зійшлися на «тяпляпах». Саме ця назва й прижилася, і, здається, так вони звуться і понині.

Вечеряли нарнійці в гостях у чарівника. Тепер, коли все навкруги здавалося знайомим, Люсі відчула, що все не таке вже лячне, а навпаки – потішне. Загадкові малюнки й досі здавалися загадковими, та тепер уже було зрозуміло, що значили вони щось добре й радісне. Навіть бородате дзеркало з лячного зробилося кумедним. На вечерю кожному начаклувалися його улюблені ласощі, а після вечері чаклун учинив вельми дивовижне, а головне, ще й корисне диво. Поклавши на стіл два чисті аркуші пергамену, він попрохав Дриніана розповісти про всі морські пригоди у найдрібніших деталях. І, доки Дриніан розповідав, уся його розповідь вимальовувалася на пергамені тонкими чіткими лініями, і зрештою кожен аркуш перетворився на чудову мапу Східного океану, де були й Гальма, й Скипідар, і Сім Островів, і Самотні острови, і Драконів острів, й острів Мертвої Води, й навіть сам край тяпляпів-розтелеп – і все в правильному масштабі й у належних місцях. То й були перші відомі мапи Східного океану, і відтоді кращих мап Східних морів нікому не вдавалося укласти, хіба що за допомогою чарів. Справа в тому, що міста й гори, здавалося б, тут як на звичайних мапах, та тільки-но візьмеш чарівне скельце, що його подарував їм чародій, як на мапі з’являлися неписаної точності малюнки: палац Бельмеса, невільничий ринок, вулички Вузької Гавані – та все таке маленьке, ніби дивишся у бінокль з боку зменшування. Єдине що, береги багатьох островів залишилися недомальованими, адже з’явитися на тій мапі могло тільки те, що Дриніан бачив на власні очі. Коли мапи були готові, чарівник залишив одну собі, а іншу подарував Каспіану. Вона й досі висить у замку Кейр-Паравель.

Та навіть чаклун нічого не знав про землі, що лежали на схід від його острова. Єдине, що він зміг повідати, – це те, що років десь сім тому до його берегів пристав корабель, на борту якого перебували лорди Ревільян, Аргоз, Мавраморн і Руп. Тут усі здогадалися, що золотий чоловік на дні Мертвого озера був не хто інший, як лорд Рестимар.

Тож наступного дня старий чарівник причепив чи, краще сказати, «причаклував» відламану морським змієм корму та ще й надарував їм цілу купу дуже корисних речей. Розпрощалися вони добрими друзями, й о другій пополудні, коли корабель відходив від острова, усі тяпляпи довго пливли за ним слідом та вигукували слова прощання доти, доки було чутно їхні голоси.

Розділ 12

Темний острів

Після перебування у моноподів вони дванадцять діб ішли на південний схід під легким вітерцем. Погода стояла ясна й тепла; ніде не видно було ані риб, ані птахів, тільки одного разу з правого борту помітили високі фонтани, що їх викидали кити. Люсі та Рипічип устигли за цей час досхочу награтися в шахи. На тринадцятий день Едмунд побачив з бойового марса велику темну гору, що стирчала з води по лівий борт.

Вони змінили курс і пішли у бік землі, переважно на веслах, бо супротивний вітер не давав іти на північний схід. Вечір уже впав, а до скелі було ще далеко, тому вони веслували всю ніч. А зранку настав штиль. Темна маса попереду була вже значно ближча та більша, але як слід роздивитися її ніяк не вдавалося, тому хтось висловив думку, що вони запливають у туман.

Близько дев’ятої ранку скеля зненацька вигулькнула так близько, що всі розгледіли – то була й не скеля зовсім, і не туман у звичайному сенсі. То був такий собі справжній-справжнісінький морок! Змалювати його важко, але якщо уявити, як заглядаєш у залізничний тунель такий довгий і звивистий, що погляд тоне в суцільній темряві без жодного проблиску світла, то зрозумієш, що побачили наші герої. Ось у яскравому полуденному сонці виразно видно і колії, і шпали, і полотно щебінки, потім усе ніби загубиться в сутінках, а ще за якусь мить, зненацька, але так, що й не збагнеш, коли саме, увесь потяг занурюється у суцільну темряву. Те саме сталося й з вітрильником. За кілька футів попереду видно було синьо-зелену воду, потім вона зблякла, немов на неї впали сутінки, а попереду лежала лише темрява безхмарної та беззоряної ночі.

Каспіан наказав боцманові сповільнити хід корабля, і всі, окрім хіба що веслярів, мерщій перебігли на півбак – подивитися, що там видно. Та дивитися було ні на що – позаду було море, а попереду лиш непроглядний морок.

– Пливемо далі? – завагався Каспіан.

– Я б не радив, – похитав головою Дриніан.

– Капітан діло каже! – почулися голоси матросів.

– І я згоден з капітаном, – підтримав Едмунд.

Люсі та Юстас нічого не сказали, стиха радіючи, що все, здається, на те обертається, аж раптом тишу обірвав дзвінкий голос Рипічипа.

– Як це – зупинитися? – підхопився він. – Хто-небудь мені пояснить чому?

Пояснювати ніхто не визвався, тож Рипічип вів далі:

– Звертайся я до простолюду чи невільників, я міг би подумати, що за цією пропозицією вбачається боягузтво. Та, сподіваюся, ніколи в Нарнії не скажуть, що гурт шляхетних лордів і королівські особи в розквіті сил підгорнули хвоста через те, що злякалися темряви.

– Але що за користь пробиратися крізь ту темряву? – спитав Дриніан.

– Користь? – перепитав Рипічип. – Що за користь, капітане?! Якщо під словом «користь» мається на увазі напихати кишені чи шлунки, то, визнаю, що й справді жодної. Але, наскільки мені відомо, ми пустилися у подорож не за тим, аби набити кошелі й животи, а для того, щоб здобути честь і славу! Нам випала пригода, якої ще не бачив світ, і якщо ми повернемо назад, то безперечно покриємо себе ганьбою!

Декілька матросів пробурчали собі під ніс щось на кшталт: «Нащо нам та слава?»

– Та годі тобі вже, Рипічипе, я вже мало