Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

зметені на всьому просторі до польських твердинь Кам’янця та Львова. Уніати також пішли, відступивши на захід, або прийняли православ’я. Останнє було легко зробити, оскільки дві східні християнські церкви різнилися між собою лише юрисдикцією. Мало хто з людей розумівся на догмах. Восени 1648 року наново зібране польське військо спробувало зупинити козацько-татарський марш на захід, але зазнало ще одної нищівної поразки під Пилявцями. До кінця року козацькі й татарські підрозділи оточили Львів та фортецю Замостя на польсько-українському етнічному кордоні. Але далі вже не рушили. Кінець наступу був продиктований політичними, а не військовими міркуваннями — адже між козацькою армією та Варшавою вже не було жодних військ.

Нові плани Богдана Хмельницького вже не обмежувалися захистом козацьких прав та вольностей, як це було в перші місяці повстання, але й не передбачали руйнування Речі Посполитої. Козацький гетьман чітко пояснив свою нову програму під час переговорів із польськими емісарами, які відвідували його в січні-лютому 1649 року в Переяславі. Хмельницький заявив, що він є єдиним господарем Русі й погрожував вигнати поляків за Віслу. Він думав про себе як про спадкоємця князів Київської Русі.

Таким був хід думок, що спонукав його влаштувати свій тріумфальний в’їзд до Києва в грудні 1648 року. Там гетьмана привітав київський митрополит, а також єрусалимський патріарх Паїсій, який звернувся до Хмельницького як до князя і благословив його на війну з поляками. Професори та студенти Київської колегії, заснованої Могилою, теж палко вітали нового лідера Русі. Вони називали його Мойсеєм, який визволив народ Русі з польської неволі. Такими почестями вони б ніколи не наважилися шанувати свого попереднього покровителя, київського митрополита Петра Могилу, який помер два роки тому, у січні 1647-го. Козацький гетьман ставав лідером усієї нації, який відтепер боровся не лише за права козаків. Шляхом до забезпечення прав «народу руського» було створення «князівства», або держави. Це була революційна подія. Козацтво, яке розпочало своє існування на задвірках суспільства, в опозиції до влади князів, тепер думало про створення власної держави.

Межі нової держави будуть накреслені в боях. Битва, що мала найбільш вирішальне значення для цього процесу, відбулася влітку 1649 року біля містечка Зборів на межі Галичини та Волині. Там війська Хмельницького, підтримані кримськими татарами під проводом хана Іслама III Гірея, атакували армію нового польського короля Яна II Казимира. Битва закінчилася перемогою козаків, які, за допомогою своїх кримських союзників, змусили польських представників підписати угоду, що забезпечила визнання королем офіційно автономної, але фактично незалежної козацької держави в складі Речі Посполитої. Король погодився збільшити козацький реєстр до 40 тисяч. (Насправді козацьке військо під Зборовом досягало чисельності 100 тисяч козаків та озброєних селян і міщан.) Козаки отримали право перебувати (по суті, керувати) у трьох східних воєводствах Речі Посполитої. Це були Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, що склали територію нової козацької держави, відомої в історії під назвою Гетьманщина. Значна частина Гетьманщини опинилася в степах, що їх польські та французькі картографи попередніх десятиліть називали Україною. Гетьманщина невдовзі стане відомою під цією назвою.

Головою нової держави, а також командувачем її війська був гетьман. Він керував козацькими землями за допомогою генеральної старшини, до якої належали генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя та інші. Військова демократія ранніх козацьких часів, що також мала життєво важливе значення в перші місяці повстання, відходила в минуле. Чорні ради, у яких міг брати участь кожен козак, поступилися місцем старшинським радам полковників та членів генеральної старшини, де вирішувалися найбільш важливі питання. Оскільки повстання проти системи латифундій зруйнувало стару економіку, її провідні гравці — шляхтичі та євреї — були або вбиті, або вигнані геть, або перейшли на бік повсталих, а селяни оголосили себе козаками й відмовилися працювати на полях старої знаті, нова держава поповнювала свою скарбницю за допомогою воєнних трофеїв, митних зборів та податку на млини.

Стара адміністративна система теоретично залишалася, зокрема й посада київського воєводи, що перейшла до православних, але насправді всім керував козацький гетьман, який навіть не інформував короля про свої дії. У районах, що були під їхнім контролем, козаки запровадили адміністративну систему, що базувалася на їхньому прикордонному досвіді та військовому типі соціальної організації й перебувала під впливом військово-адміністративних моделей Османської імперії. Вони поділили територію Гетьманщини на полки, очолювані полковниками, які відповідали за адміністративні, судові та фіскальні органи кожного полку, проте передусім за їхню військову організацію. Кожен із полків, названий за іменем головного міста, повинен був утворювати козацький військовий підрозділ у бойовій готовності. Те саме поєднання військової, адміністративної та судової влади в одних руках було запроваджено й на рівні менших міст і сіл. Ними керували козацькі сотники, яким доручалося зібрати підрозділ («сотню») на час війни.

Союз із кримськими татарами зробив можливими козацькі перемоги в перші два роки війни. Цей альянс природно скерував погляди Хмельницького в бік геополітичного простору Османської імперії, що мала низку васальних держав у Північному Причорномор’ї. До них належали Крим, Молдова, Волощина (частина нинішньої Румунії), і їхні стосунки зі Стамбулом являли для Хмельницького модель здобуття незалежності від короля, що дозволяла не відмовлятися від козацької державності, здобутої ціною важких зусиль. Козацька Україна була готова приєднатися до інших османських васалів як протекторат султана, що було основною темою переговорів, які вів Хмельницький зі Стамбулом навесні та влітку 1651 року. Готуючись до нового потужного протистояння з Річчю Посполитою, він навіть підписав документ про визнання сюзеренітету султана.

В обмін на це Хмельницький зажадав негайного захисту — щоб османські війська увійшли на територію країни й атакували польську армію, як це було під Цецорою 1620 року та під Хотином 1621-го. Але турки були зайняті в морських битвах із венеціанцями. Замість того щоб посилати власне військо, радники 9-річного султана Мехмеда IV наказали кримському хану забезпечити Хмельницькому військову підтримку. Це було не те, чого хотів гетьман: кримці вели власну гру, намагаючись підтримувати конфлікт у регіоні якомога довше, щоб запобігти вирішальній перемозі козаків над силами Речі Посполитої. Так було у випадку зі Зборовом 1649 року, коли хан повів мирні переговори з королем замість того, щоб допомогти Хмельницькому розгромити польську армію. Подібна ситуація могла легко повторитися.

І вона таки повторилася — в обставинах, найгірших з усіх можливих. Улітку 1651 року, у битві під Берестечком на Волині, кримські татари покинули поле бою саме в розпал битви, що призвело до оточення та знищення ядра козацького війська. Хмельницький, який відступив разом із ханом, став заручником свого союзника, поки не звільнився, щоб реорганізувати свою