Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

якими він користується, великі і дорогі. У нього є хист до малювання, він охайний і ретельний. З нав'язливими ідеями. А отже, боягузливий і забобонний. Зрештою, це, можливо, колишній в'язень. Якщо лабораторія підтвердить, що замок було зламано, треба буде покопати в цьому напрямку. Проглянути всіх арештантів з ініціалами «CLT», якщо йдеться про його підпис. Одним словом, нам нічого не відомо.

— А чума? Чому саме чума?

— Коли ми дізнаємося про це, то впіймаємо його.

Люди розійшлися під грюкання стільців.

— Розділіть обов'язки, Данґларе, а я двадцять хвилин пройдуся.

— Підготувати офіційне повідомлення?

— Будь ласка. У вас це вийде краще, ніж у мене.

Лаконічне повідомлення було оголошено по всіх каналах у вечірніх новинах о восьмій годині. Його написав Адріан Данґлар. Він просив усіх мешканців будинків, позначених четвірками на дверях, якнайшвидше прийти у найближчий комісаріат. Причина: розшук злочинної групи.

З восьмої тридцять телефон у приміщенні кримінального розшуку не змовкав. На місці лишалася третина команди, і Данґлар з Керноркяном сходили за харчами і за вином, які поставили на верстаку електриків. О дев'ятій тридцять було з'ясовано, що розмальовано ще чотирнадцять будинків — тобто всього двадцять дев'ять, — які Адамберґ відмітив новими позначками на плані міста. Мешканців двадцяти восьми квартир, двері яких лишилися незачепленими, уже внесено у список. На перший погляд, між ними немає жодного зв'язку: великі родини і неодружені, чоловіки, жінки, молодь, люди середнього віку, старші — всі вікові категорії, всі статі, всі професії і соціальні групи. Коли перейшло за одинадцяту годину, Данґлар прийшов повідомити Адамберґу, що на кожному зі сходових майданчиків, що опинилися під загрозою, поставлено чергувати двох поліціянтів.

Адамберґ відпустив агентів, котрі затрималися на додатковий час, лишив на місці нічну команду і сів у службову машину, щоб поїхати на майдан Едґара Кіне. На зміну попередньому тандему приїхали лисий чоловік і масивна жінка — та, яка ледь не накинулася на Адамберґа посеред зборів.

Він помітив їх на лавці — на перший погляд, вони безтурботно розмовляли, але в той же час уважно стежили за урною, що висіла за п'ятнадцять метрів від них. Комісар непомітно привітався з колегами.

— Звертайте увагу на формат конверта, — сказав він. — Завдяки фарту і цьому ліхтарю його, певно, можна буде розгледіти.

— Ми когось затримуємо? — запитала жінка.

— Ні, лише спостерігайте. Якщо вам здасться, що ви помітили нашого злочинця, непомітно за ним простежте. Двоє фотографів розташувалися по різні боки на сходовому майданчику цього будинку. Вони зніматимуть усіх, хто наближатиметься до урни.

— О котрій годині нас змінять? — позіхаючи, запитала жінка.

— О третій ранку.

Адамберґ зайшов у «Вікінг» і помітив Декамбре, що влаштувався за столиком в глибині зали в компанії Глашатая і ще п'яти осіб. Через прихід комісара розмови стихли, як розладнаний оркестр. Поліціянт зрозумів, що всі люди за столом знали, що він лягавий. Декамбре вирішив не ховатися.

— Комісар Жан-Батіст Адамберґ, — сказав він. — Комісаре, дозвольте представити вам Лізбет Пластон, співачку, Дамаса Віґ'є, з крамниці «Рол-Райдер», його сестру Марі-Бель, Кастійона, коваля на пенсії, та Єву, нашу мадонну. Ви вже знайомі з Жосом Ле Ґерном. Складете нам компанію за келихом кальвадосу?

Адамберґ відмовився.

— Можна вас на одне слово, Декамбре?

Лізбет безцеремонно схопила комісара за рукав, трішки смикнувши його. Адамберґ миттєво впізнав цю особливу, змовницьку вільність людини, яка не раз бувала в комісаріаті; пересичену впевненість повії, звичної до нескінченних поліційних облав і контролів.

— Скажіть, комісаре, — сказала вона, оглядаючи його одяг. — Сьогодні ввечері ви шпигуєте? Це ваше нічне маскування?

— Ні, це мій щоденний одяг.

— А ви не надто про себе дбаєте. Якась розхлябана поліція пішла.

— Лізбет, по одежі людей не судять, — сказав Декамбре.

— Іноді судять, — відповіла та. — Ось цей чоловік, наприклад, дуже розхлябаний і ніколи не прагне нікого вразити. Чи не правда, комісаре?

— Вразити кого?

— Жінок, — запропонував Дамас, усміхнувшись. — Усе ж таки потрібно вміти вражати жінок.

— Ото розумака вишукався, Дамасе, — сказала Лізбет, повертаючись до нього, і юнак почервонів. — Нам, жінкам, зовсім не треба, щоб нас вражали.

— Он як, — сказав Дамас, насупившись. — І що ж вам треба, Лізбет?

— Нічого, — відповіла та, гучно гепнувши великою чорною рукою по столу. — Нам нічого не потрібно, правда, Єво? Ні любові, ні ніжності, тільки ящик квасолі. Ось що. Сам і мізкуй.

Єва не відповіла нічого, а Дамас змарнів, крутячи келих у руках.

— Ти не маєш рації, — з тремтінням відказала Марі-Бель. — Ніхто просто так не відмовляється від кохання. Що ж іще лишається?

— Квасоля, я ж сказала тобі.

— Ти говориш казна-що, Лізбет, — відповіла Марі-Бель, схрестивши руки. Здавалося, вона ось-ось заплаче. — І не треба тільки через те, що ти маєш досвід, відмовляти інших.

— То набувайся досвіду, ягнятку, — сказала Лізбет. — Я ж тобі не заважаю.

Раптом Лізбет вибухнула реготом, поцілувала Дамаса в лоб і поплескала Марі-Бель по голові.

— Усміхнися, ягнятку, — сказала вона. — І не слухай, що каже огрядна Лізбет. Огрядна Лізбет зла, і вона свариться з усім світом через свій той самий бойовий досвід. Правильно робиш, що захищаєш свою позицію. Це добре. От тільки, якщо тебе цікавить професійна думка, дам пораду: не варто набиратися цього досвіду аж надто багато.

Адамберґ відвів Декамбре вбік.

— Вибачте мені, — сказав Декамбре, — але я маю стежити за розмовою. Розумієте, завтра мені треба буде давати поради. Тож маю бути в курсі.

— Він закоханий, так? — сказав Адамберґ ледь зацікавленим тоном людини, яка грає в лотерею, але не надто вірить у перемогу.

— Дамас?

— Так. У співачку?

— Точно. Я можу чимось бути корисним, комісаре?

— Це трапилося, Декамбре, — тихо сказав Адамберґ. — Повністю чорний труп на вулиці Жан-Жака Руссо. Знайшли сьогодні вранці.

— Чорний?

— Голий, задушений, вимазаний вугіллям.

Декамбре стиснув щелепи.

— Я так і знав, — сказав він.

— Так.

— За нерозмальованими дверима?

— Так.

— Ви охороняєте інших?

— Їх двадцять вісім.

— Вибачте. Не сумніваюся, що ви вмієте робити свою роботу.

— Мені потрібні ці «химери», Декамбре, всі, що у вас є, разом з конвертами, якщо ті досі збереглися.

— Йдіть за мною.

Чоловіки перетнули майдан, і Декамбре повів Адамберґа до свого кабінету.