Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

маскарад не знатиме. А наш славний капітан не прохопиться — це не в його інтересах. Як вам моя пропозиція? Гадаю, це єдиний спосіб вирішити нашу маленьку проблему.

Власне, міркуючи логічно, він мав цілковиту рацію. Але…

— Але ми так не домовлялися, — пролепетала Летиція. Її самовпевненість як водою змило. Зараз моя вихованка скидалася на перелякану дівчинку. — Я не стану обманювати команду! А раптом мене викриють?

Дезессар відкрив рота і знову закрив. Його фізіономія з сизої зробилася ліловою. Я захвилювався, аби небораку не уразив удар. Судячи з набряклих жил на скронях, «наш славний капітан» був уразливий до апоплексії.

— Тут уже будете винні ви самі. — Арматор знизав плечима. — Угода зобов’язує мене надати вам можливість участі у плаванні. Я її надав. Ніде в документі не сказано, який одяг ви носитимете, чоловічий чи жіночий. Коли вас не влаштовує моя пропозиція, розійдемося мирно, але аванс мій.

Однак він одразу змінив тон і заговорив м’яко, скрадливо:

— Повірте, пані, інакше, ніж у чоловічому вигляді, вам на жоден корабель не потрапити. Ніхто в усій Франції на це не пристане. Принаймні зараз, у воєнний час. З вас вийде хвацький юнак, повірте досвідченому оку. Зріст у вас прекрасний, фігура, на щастя, не вирізняється округлістю форм. Голос низький, а від солі та вітрів він набуде хрипкості. Будете обережною, і ніхто вас не розкусить.

Вона жалібно вигукнула:

— Та я ж нічого тямлю в медицині! А якщо доведеться когось лікувати?

— Лікарські учні, яких я садовлю на інші свої кораблі, теж не Гіппократи.

— Та як я житиму серед чоловіків? — Летиція схопилася за скроні. — Це неможливо!

— Ви маєте на увазі природні фізіологічні відмінності з усіма, так би мовити, наслідками? — покивав Лефевр, делікатно відставивши мізинця. — Я продумав і це. У вас буде майже окрема каюта. Тільки ви і чернець. А чернець — і не чоловік зовсім. Всі його помисли там. — Він пустив очі під лоба і вказав на люстру.

Тут Дезессар, нарешті, опанував обурення і заволав:

— Чорррта лисого! Я радше жертиму свої тельбухи, ніж пристану на це! Ніколи, ви чуєте, добродію, ніколи і нізащо Жан-Франсуа Дез…

Але арматор швидко перебив його.

— Не хочете — не треба. Корабель поведе мсьє Кербіан.

І капітан одразу заткнув пельку, похлинувшись власним прізвищем.

— Він досвідчений штурман, давно мріє про самостійне плавання, — спокійно договорив Лефевр. Буян знітився і тільки кинув на свого патрона швидкий погляд, в якому, крім розлютованості, мені привиділося ще щось. Може, ніяковість? Хоч важко уявити, щоб просолений морський вовк міг бентежитися.

Летиція схилила голову. Виглядала вона геть пригніченою. Гадаю, що на неї всім своїм тягарем звалилася істина, яку Вчитель сформулював так: «Важко йти стежкою, що веде до краю прірви. Особливо, якщо не можна повернути назад».

Розділ шостий

Мортирка гноєвідсосна

Всю ніч ми не спали. Спочатку стригли волосся. Тобто стригла коси Летиція, а я спостерігав і верещав, коли бачив, що виходить вже зовсім нерівно.

Непроста справа — підстригати саму себе, встановивши два дзеркала одне напроти другого.

Довгі мідні пасма падали на підлогу. Вони нагадували бруски червоного золота, яке іспанці привозять з Нового Світу в трюмах своїх галеонів. Я підняв дзьобом один локон. Від нього пахло польовими квітами, спокоєм, дівоцтвом — тим, що ніколи не повернеться.

— Жах який, — поскаржилася Летиція, водячи рукою по остриженій голові. — Справжній Epine. Точніше сказати, реп'ях. Ти, Кларочко, тільки поглянь!

Вона постійно зверталася до мене вголос, а я намагався у відповідь подавати хоч якось зрозумілі звуки. «Начхати! — зауважив я, красномовно хитнувши головою. — Яке це має значення?»

— Маєш рацію, дівчинко. Вуха стирчать просто непристойно! Я й не знала, що вони в мене відстовбурчені! Та нікого. Всякий лікар з поваги до себе носить перуку.

Арматор дав нам цілий тюк чоловічого одягу. У чорний камзол, білу сорочку, чорні штани і козлячі черевики з цупкими панчохами Летиція прибралася, щойно ми повернулися в номер. Коли ж начепила дешеву перуку з клоччя біло-сірого кольору, то перетворення завершилося. У довготелесому, довгоносому парубійку неможливо було спізнати мідноволосу панянку, яку я стрів на Іспанській набережній.

Покінчивши зі зміною статі, ми взялися вкладати багаж. З речей, які фройляйн фон Дорн привезла з собою, у плаванні нам мало що могло придатися.

Сукні, черевички, спідня білизна, шовкові панчохи, ароматичні води, а також інші знадоби дамського туалету, призначення яких мені невідоме, вирушили до скрині.

Як корисні предмети Летиція відібрала два кишенькові пістолети та складаний ніж.

— Знаєш, Кларо, — сказала вона, перш ніж закрити ляду, — ось дивлюся я на всі ці дівочі дурниці, і дивне у мене передчуття — наче я ніколи більше не вдягну чепець зі стрічками, фіжми або черевички на високих каблуках. А я ж усе це так ненавиділа! Люба моя подружко, я дуже невисокої думки про жіночу долю. Та як страшно з нею розставатися, і, можливо, назавжди. Довга сукня й завиті кучері — непоганий захист від грубого, хижацького світу. Те, що дозволяється дамі, нізащо не минеться чоловікові. На удар доведеться відповідати ударом, а не сльозами. І свідомості не втратиш… «Не думаю, щоб ти часто втрачала свідомість, коли носила жіночий одяг», — форкнув я, сіпнувши дзьобом.

— Не смійся з мене! Можу я трохи попхикати хоч наодинці з собою?

Ах он воно як, «наодинці»? Я ображено відвернувся.

Вранці прийшли від Лефевра. Забрали гроші, обіцяні за наймання судна. Срібло, що залишилося від тридцяти тисяч, теж узяли, видавши вексель на банкірський дім «Сансон», який має в Сале спеціальну контору, що надає посередницькі послуги у викупі полонених.

Решта речей теж були залишені під опіку арматора. З вузликом у руці і зі мною на плечі новоспечений chirurgien navigan перебрався до простішого готелю, відповідно до свого скромного стану.

Летиція дуже побоювалася, виходячи на вулицю. Їй здавалося, що перший же ліпший її викриє. «Господи, навіщо я тільки погодилася», — шепотіла вона. Я заспокійливо клацав їй на вухо.

І невдовзі вона піднеслася духом. Не завдяки моїм умовлянням, а через те, що ніхто не звертав на непримітного хлопчину аніякої уваги. Якщо й дивилися, то на мене, причому без великої цікавості.

Сен-Мало — місто портове. Тут нікого папугами не здивуєш. Мимо пройшов одноногий моряк, за яким на ланцюжку шкандибала макака-резус — і то ніхто не витріщався. Траплялися синювато-чорні негри,