Читати книгу - "Числа Харона"

відхилявся дозаду, задивившись у розмальовану фресками стелю, й навіть не глянув на свою партнерку, щоб не добачити, бува, глузування в її очах. Коли музика вмовкла, він полегшено зітхнув, провів Ренату до столика й кивнув офіціантові, щоб той приніс рахунок.

Вийшли мовчки. Колишня зніченість немовби розтанула у свіжому повітрі. Мовчанка більше не здавалася незручною, вона нагадувала легеньку задуму друзів, коли кожне думає про свої справи, спокійно роззираючись довкола.

Отак і Попельський розглядав зараз чудові кам’яниці на Сикстуській, а Рената дивилася під ноги, щоб не зачепитися туфельками на нерівному тротуарі.

Зупинилися перед кам’яницею на Лінде.

Попельський знову нахилився над вузькою Ренатиною долонею. Припав вустами до гладенької шкіри й дрібних кісточок її руки.

— Дякую вам за приємний вечір, — молода жінка посміхнулася й заговорила дуже тихо, боязко позираючи на темні вікна будинку. — Мені вдалося відпочити від моїх щоденних клопотів. Від товаришки по кімнаті, дівчини непередбачуваної й трохи егоїстичної, від моєї хазяйки, яка весь час бігає до костьола, а нам дорікає зужитим світлом... А ви бодай трохи відволіклися цього вечора від проблем?

— Я мрію про те, — проказав він чітко, пильно зазираючи їй в очі, — щоб завдяки вам таких вечорів у мене було більше. Усі ваші негаразди стали моїми. Я тут для того, щоб їх долати!

— Ви піщинка, якою грається вітер моєї долі, — дещо мелодраматично відповіла Рената і, зіп’явшись навшпиньки та спершись рукою йому на плече, поцілувала Попельського в щоку.

Попельський стояв і дивився, як вона заходить до будинку. Не міг збагнути, чи щока йому палає від недавніх ударів, чи від поцілунку дівчини, не був певен, чи музика, яку чує, це не марення ледь сп’янілого розуму, чи, може, це всі львівські янголи співають «Magnificat»?

X

Коли Едвард Попельський повернувся додому, йому продовжував вчуватися янгольський спів. Він привітався із сумною й мовчазною Леокадією, поцілувавши її в щоку, смокінг і метелика змінив на домашню куртку й шийну хустку, а тоді із сигаретою в зубах сів біля письмового столу. Знову відкрив нотатки, словники й навіть німецьку книжку про магічні квадрати, позичену перед зустріччю із Грабовським на кафедрі класичної філології, яку Едвард віднедавна волів оминати десятою дорогою. Алкоголь уже встиг випаруватися йому з голови, так само, як щастя, викликане Ренатиним поцілунком. Остання подія не лише не викликала любовного очамріння, а навпаки, стала поштовхом до дій. Він усвідомив, що лише напружена праця допоможе розшифрувати повідомлення Гебраїста, а це поверне йому добре оплачувану посаду в поліції, що своєю чергою дасть змогу стати на ноги й здобути прихильність вродливої жінки, якій зараз потрібні підтримка й опіка. Він заходився вивчати німецьку книжку. Львівські янголи тепер оспівували вже не Deum magnificum[44], a quadratum magicum[45].

Леокадія стояла на порозі й спостерігала за кузеном, який поринув у роботу настільки, що навіть не помітив, коли вона увійшла.

— Я стукала, але ти, здається, не почув, — промовила Леокадія, коли він нарешті глянув на неї ледь роздратованим поглядом. — Ти не посидиш зі мною у вітальні? Я саме розкладаю пасьянс, але він ніколи не виходить на самоті.

— Це якийсь парадоксальний пасьянс, — Едвард посміхнувся до кузини. — Адже це гра для самотніх. Хіба тут потрібні якісь флюїди іншої людини?

— Так, присутність іншої особи необхідна, — підтвердила Леокадія. — Я добре знаю цю гру. Ну, візьми свою книжку й посидимо разом! Тоді пасьянс складеться!

— Не можу, Льодзю, — його погляд знову помандрував до книжки, зміст якої він саме уважно вивчав. — У мене дуже важлива справа...

— А що ти робиш? — вона зазирнула йому через плече. — Це магічні квадрати? — запитала Леокадія, помітивши латиський квадрат «Sator Arepo».

— Так, — Едвард поклав у книжку закладку й уважно глянув на кузину. — Тобі щось відомо про них?

— Особливо багато я знаю про один з них, — вона ледь всміхнулася. — Але розповім лише тоді, коли прийдеш до вітальні.

— Мені шкода, — Едварда охопило роздратування, — але маю термінову роботу, не можу побути з тобою.

Леокадія безсило сіла в кріслі біля письмового столу й кілька хвилин роздивлялася впорядкований кабінет кузена: нотатки, розкладені віялом на столі, картки, складені рівненьким стосиком, дві чорнильниці — одна із синім, інша із червоним чорнилом, книжку на підставці, словники, розставлені від найменшого до найбільшого, масивну книжкову чотиридверну шафу й дві гравюри над нею. Одна зображувала смерть Сократа, інша походила з якогось математичного твору й на ній була куля, вписана у циліндр. Глянула в роздратовані зеленкаві Едвардові очі. Підвелася, і її струнка постать нагадала Попельському знак запитання. Підійшла до ретельно застеленого ліжка й нервовим рухом відкинула ковдру.

— Я знала, що так буде, — сухо мовила вона. — Що коли підняти твою ковдру, то простирадло виявиться напнутим так, що від нього відскочить монета. Усе чудово організоване, усе продумане до найменших дрібниць, усе напнуте, як твоє простирадло. — Попельський дивився на неї зі зростаючим здивуванням. — Я знаюся на магічних квадратах, — буркнула вона. — А найкраще на одному з них. Це числовий квадрат. Він помітний на Дюреровій гравюрі. Додай числа в кожному стовпчику, додай числа в кожному рядку і додай числа по діагоналях. Вийде завжди 34. — Попельський швидко занотував це на картці. — А тепер відгадай мою загадку, — Леокадія зловісно підвищила голос. — Тобі відомо, як зветься ця гравюра? Перевір, і дізнаєшся про мене дещо, ти, егоїсте!

Вона швидко вийшла з кузенового кабінету. Едвард полегшено зітхнув і почав нервово гортати книжку. Через кілька хвилин ляснув себе по лобі, рвучко схопився й побіг до вітальні. Там нікого не було. На столі лежали розкидані карти. Пасьянс не склався.

Попельський постукав у двері спальні Леокадії. Тиша. Натиснув на клямку, але та не піддалася. Двері були зачинені. Повернувся до свого кабінету й сів біля столу. Дивився на одну зі сторінок розгорнутої книжки. На ній була зображена гравюра Дюрера з магічним квадратом. Під нею був підпис «Меланхолія».

XI

Наступного ранку о шостій годині служниця Попельського, Ганна Півтораніс почала наспівувати псалми. Це був щоденний ритуал, який Леокадія насилу терпіла, а її кузен навпаки, беззастережно сприймав як одне з важливих свідчень незмінності навколишнього світу. Едвард часто чув їх крізь сон, і таким чином вивчив напам’ять усі вишукані порівняння на адресу Богородиці.