Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

пирхнули. Доррегарай зміряв обох поглядом, сповненим презирства, розвернувся, цокнувся келихом об келих відьмака, посміхнувся, але цього разу щиро.

— Очко тобі, — визнав легко. — Швидко вчишся. На ката, де ти набрався такої умілості? По гостинцях, якими ти все ще вештаєшся по сліду вимираючих створінь? Твоє здоров’я. Звеселишся, але ти один з небагатьох у цій залі, кому я хочу запропонувати такий тост.

— Справді? — Ґеральт ковтнув вина, делікатно поплямкав, насолоджуючись смаком. — Попри те що займаюся різаниною вимираючих створінь?

— Не лови мене на слові. — Чародій приязно хлопнув його по плечу. — Банкет ледве розпочався. Напевне зачепить тебе ще декілька осіб, тож ощадливіше розпоряджайся уїдливими відповідями. Що ж до твого фаху… Ти, Ґеральте, принаймні маєш досить гідності, аби не обвішуватися трофеями. Роззирнися навколо. Ну, сміливіше, геть хороший тон, вони люблять, коли на них дивляться.

Відьмак слухняно втупив погляд у бюст Сабріни Ґлевіссіг.

— Глянь! — Доррегарай вхопив його за рукав, вказав пальцем на чародійку, яка проходила поряд, у хмарі тюлю. — Туфельки зі шкіри рогатої агами. Ти помітив?

Він кивнув, нещиро, бо бачив виключно те, чого не приховувала тюлева блузка.

— О, прошу, скельна кобра, — чародій безпомилково розпізнав нові туфельки, що дефілювали залою. Мода, яка скоротила сукні на п’ядь вище щиколотки, полегшувала йому завдання. — А там… Біла ігуана. Саламандра. Виверна. Крокодиловий кайман. Василіск… Усі до одної — з рептилій, яким загрожує вимирання. На ката, чи не можна носити черевики з телячої чи свинячої шкіри?

— Ти як завжди про шкіри, Доррегараю? — запитала Філіппа Ейльгарт, зупиняючись збоку. — Про дублення і шевство? Що за тривіальна й несмачна тема.

— Одному несмачне одне, іншому — інше, — презирливо скривився чародій. — У тебе красиві накладки на сукні, Філіппо. Якщо не помиляюся, це діамантовий горностай? Добрий смак. Ти, напевне, в курсі, що цей вид, через його чарівний волосяний покрив, повністю вибили років із двадцять тому?

— Тридцять, — поправила Філіппа, вкладаючи до рота останню креветку, ту, яку Ґеральт так і не встиг з’їсти. — Знаю, знаю, цей вид безумовно воскрес би, якби я наказала модистці обшити сукню віхтями клоччя. Думала над тим. Але клоччя не пасувало за кольором.

— Ходімо до столу по тому боці, — запропонував легко відьмак. — Бачив там чималу миску із чорною ікрою. А оскільки лопатоносі осетри також уже майже повністю загинули, то треба поспішити.

— Ікра в твоєму товаристві? Я про це мріяла. — Філіппа затріпотіла віями, сунула йому руку під лікоть, звабливо запахла цинамоном та нардом. — Ходімо, не станемо зволікати. Приєднаєшся до компанії, Доррегарає? Ні? Ну, то бувай, розважайся.

Чародій пирхнув і відвернувся. Сабріна Ґлевіссіг і її руда колега провели їх поглядами ядучішими, ніж у майже вимерлих скельних кобр.

— Доррегарай, — пробурмотіла Філіппа, сміливо притискаючись до боку Ґеральта, — шпигує для короля Етайна з Цідарісу. Будь обережним. Ті його рептилії і шкіри — це вступ, який випереджає розпитування. А Сабріна Ґлевіссіг надто пильно нашорошувала вуха…

— …бо вона шпигує для Генсельта з Кедвену, — закінчив він. — Знаю, ти згадувала. А та руда, її приятелька…

— Не руда, а фарбована. Чи ти очей не маєш? То Марті Содерґрен.

— І для кого шпигує вона?

— Марті? — Філіппа засміялася, блиснула зубами з-під яскраво-кармінових губ. — Для нікого. Марті не цікавить політика.

— Дивовижно. Я вважав, що тут усі шпигують.

— Багато хто, — чародійка примружилася. — Але не всі. Не Марті Содерґрен. Марті цілителька. І німфоманка. Ах, хай мене грім, глянь тільки! Вони вижерли всю ікру! До останнього зернятка! Вилизали миску! І що нам тепер робити?

— Тепер, — Ґеральт невинно всміхнувся, — ти заявиш мені, що щось висить у повітрі. Скажеш, що я мушу відкинути нейтральність і зробити вибір. Запропонуєш мені закластися. Про те, що в тому закла́ді може стати моєю винагородою, я навіть мріяти не смію. Але знаю, що я муситиму зробити, коли програю.

Філіппа Ейльгарт довго мовчала, не зводячи з нього очей.

— Я могла б здогадатися, — сказала тихо. — Дійкстра не стримався. Зробив тобі пропозицію. А я його попереджала, що ти зневажаєш шпигунів.

— Я не зневажаю шпигунів. Я зневажаю шпигування. І зневажаю погорду. Не пропонуй мені жодних закла́дів, Філіппо. Авжеж, я теж відчуваю, що тут щось висить у повітрі. Та й нехай собі висить. Мене воно не стосується і не обходить.

— Ти вже колись сказав мені це. В Оксенфурті.

— Тішуся, що ти запам’ятала. Обставини, як сподіваюся, ти також пам’ятаєш?

— Пречудово. Я тобі не видала тоді, кому служить отой Ріенс, чи як там його. Я дозволила йому втекти. Ех, був же ти тоді злий на мене…

— Це ще слабо сказано.

— Прийшов час, аби я реабілітувалася. Завтра я віддам тобі того Ріенса. Не переривай, не кривися. Це ніякий не закла́д у стилі Дійкстри. Це обітниця, а обітниць я дотримуюся. Ні, жодних питань, прошу. Зачекай до ранку. А тепер давай зосередимося на ікрі й банальних плітках.

— Ікри немає.

— Хвилинку.

Вона швидко озирнулася, ворухнула долонею і пробурмотіла закляття. Срібна посудина в формі вигнутої для стрибка риби вмить виповнилася ікрою лопатоносого осетра, якому загрожує вимирання. Відьмак посміхнувся.

— Можна наїстися ілюзією?

— Ні. Але, для снобів, смак можна відтворити. Скуштуй.

— Гмм… І справді… Здається мені, що вона смачніша за справжню.

— І не повнить, — гордовито сказала чародійка, крапаючи соком лимона на чергову повну ложечку ікри. — Я можу попросити тебе про келих білого вина?

— Слухаюся. Філіппо?

— Слухаю тебе.

— Кажуть, умовності зібрання забороняють накладати тут закляття. Тож чи не безпечніше було б замість ілюзії ікри вичарувати ілюзію самого смаку? Самого враження? Адже ти зуміла б…

— Звичайно, зуміла б… — Філіппа Ейльгарт глянула на нього крізь кришталь келиха. — Конструкція такого закляття простіша за конструкцію цепа. Але маючи тільки враження смаку, ми б утратили приємність, яку дає дія. Процес, ритуальні рухи, що його супроводжують, жести… Розмова, що це супроводжує, контакт очей… Можу втішити тебе дотепним порівнянням, хочеш?

— Слухаю, тішачись наперед.

— Враження оргазму я також могла б вичарувати.

Раніше, ніж відьмак зумів повернути здатність говорити, до них підійшла невисока худорлява чародійка із довгим прямим волоссям кольору соломи. Він відразу її впізнав — була це та, у туфельках з рогатої агами й у блузці з зеленого тюлю, що не приховувала навіть такої найменшої деталі, як маленька родимка над лівою груддю.

— Вибачаюся, — сказала вона, — але я мушу перервати вам цей фліртик. Філіппо, Редкліф і Детмольд просять тебе на хвилинну розмову. Терміново.

— Що ж, раз так — іду. Па, Ґеральте. Пофліртуємо пізніше!

— Ага! — блондинка оцінила його поглядом. — Ґеральт. Відьмак, від якого ошаліла Йеннефер? Я тебе