Читати книгу - "Карбід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вражає, вражає, — замислено сказала Уляна Крук. — Думаю, його негайно треба залучати й до нашого проекту, хай робить, у такого точно все вийде!
— Нема що й думати, ми мусимо його взяти, він нам потрібен, він для нас створений! Так що, Ікаре, бігом їдь до нього і домовляйся! Це і є наш вихід! — засяяв мер. — Заперечень немає?
— Я за, — підтримав Геній Карпат.
— І я. По-моєму, це можна й обмити, — сказав Тис і почервонів.
— Золоті слова, золоті слова! Не можна, а треба! — заметушився мер. — Зоє Леоніднівно! Дорогенька наша, заходьте хутенько, такі люди чекають! Несіть усе!
Розділ одинадцятий,
в якому тунель відроджується!
За столом під дубом на центральній площі Ведмедева сиділи Золтан Барток, Дохторка, Ікар, Мірча і Тис. Спека стояла неймовірна, здавалося, що й мухи засинають від лінощів під час польоту, жодного подуву вітерця, навіть у тіні було нестерпно. Компанія пила прохолодний квас із великих пластикових стаканів, але й він не надто допомагав. Раптом із тунелю випірнула кучерява голова молодика приблизно двадцяти п'яти років, він спритно виліз по драбині й підійшов до столу. Це був Ігор Лях. За ним із віка ями виліз його кремезніший брат Йосип, одягнений у синій робочий комбінезон. Чоловіки підсіли до столу.
— Щось тут смердить безбожно, ніби хтось насрав! — скривився Йосип, принюхуючись.
— Та це мухи все, — відмахнувся Ікар.
— Ні, кажу ж, тут хтось наклав добрячу купу, — продовжував, принюхуючись, звужувати ніздрі Йосип. Тис почервонів і дивився в свій квас.
— Та облиш, це пусте, — владно припинив обмін враженнями міський голова. — Ну що скажете, хлопці?
— Коротко кажучи, ми беремося, — вступив у розмову Ігор, витираючи рукавом губи після пінистого квасу, — але тут треба все переробити.
— Такого дилетантства я зроду не бачив. Добре, що Ичі не вбило на перших метрах, його ж могло просто засипати, як у могилі. Думаю, це цей дубисько коріннями втримав землю, врятував від обвалу, а то вся площа мала шанси завалитися, — зневажливо докинув Йосип.
— Ну так, Йося має рацію, — почекавши, доки закінчить брат, продовжив Йося. — Учора, говорячи з Ікаром, ми перевірили на картах у Ґуґлі: всього, щоб дістатися безпечного місця в Угорщині, нам потрібно прорити 700 метрів, суха відстань до кордону — 480 метрів, але одразу на граничній лінії виходити назовні небезпечно. Чесно кажучи, Ичі б ніколи не закінчив тунель такої довжини до осені, самотужки це неможливо. Ну, і найважливіше: так копати не можна, це гра в дитячі забави, такий тунель обвалюється після першої серйозної зливи. Стіни й стелю такої конструкції треба укріплювати, до того ж робити це слід не балками й дошками, а бетоном. Але заливати треба рік, це нам не підходить. Є й інший метод, про нього я розповім згодом. Загалом же моя позиція така: те, що вже є, потрібно засипати, саму яму поглибити до п'яти метрів, і аж потім починати рити.
— А скільки часу це займе? Які темпи? На коли можна очікувати завершення робіт? — поцікавився Ікар.
— Ну дивіться, тут справа вибору. Скажу вам як є, і мій брат підтвердить: такі речі руками не робляться. Тобто робляться, якщо ви — Робінзон Крузо чи граф Монте Крісто, у вас екстремальні умови й іншого виходу немає. Але це може тривати роками. Сьогодні такі речі робляться технікою, це прискорює роботу в десятки разів, а результат дає якісніший, надійніший.
— Ну, в нас є відбійний молоток, колесо для витягування відер, ми провели електрику, всередині є світло, — похвалився Ікар, за чиї гроші більшість із цього й було закуплено.
— Я пригнав сюди вантажівку й екскаватор, все на ходу, — по-діловому докинув Золтан Барток.
— А іграшкових граблів у вас нема? — без тіні усмішки спитав Йосип.
— Тсс, не гарячкуй. Вибачте брата, будь ласка, він суворий будівельник, не звик вести переговори, — поквапився з реплікою Ігор. — Справа в тім, що це не техніка, це все на сміх курям. Щоб прокласти справжній тунель, як метро, потрібна серйозна техніка. У нас є можливість її орендувати, але на це потрібні гроші. Зате тунель довжиною в сімсот метрів буде вже за три тижні, до середини серпня. До Дня Незалежності! — засвітився Тис.
— Це якщо будуть затримки чи не передбачені клопоти, а може бути й раніше, — сказав Йося.
— Про яку суму йдеться? — запитала Уляна.
— Приблизно про двісті-триста тисяч доларів, — махнув рукою Ігор, ніби й справді йшлося про іграшкові граблі.
— Та ну його! — сплюнув Геній Карпат.
— Так діла не буде, — знітився Ікар.
— Так ми Україну не побудуємо! — спересердя вигукнув учитель.
— Ей, ей, пригальмуйте трохи, хлопці, — насупився мер. — Це ж наш спільний проект, кожен вкладає що може, від вас вимагається робота, а ви залупили таку ціну, ніби ми не під землю ліземо, а в космос летимо!
— Тут і немає жодної нашої накрутки чи плати за роботу. Це та сума, яка потрібна на оренду техніки і матеріали. Ми з Ікаром чітко все обговорили, він сказав, що ми матимемо вільний доступ до тунелю й перевозитимемо все, що захочемо, на таких умовах я погодився. Як акціонер. Наш вклад — розробка проекту й робота. Всього три тижні — і готово. Сума не така вже й велика, стільки зараз коштує побудувати нормальний будинок. Але будинок користі не приносить, на нього лише витрати, а тунель може себе окупити вже за місяць-два, а далі приноситиме прибутки.
— Три тижні — це однозначно цікаво, — Уляна Крук палила поглядом Ігоря. — А яка саме технологія й що означає метро? Як виглядатиме тунель?
— Технологія досить проста, але для неї потрібна спеціальна установка, яка й коштуватиме нам левову частку грошей. Отож,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карбід», після закриття браузера.