Читати книгу - "Мертва кров"

class="p1">— А чому ви запитуєте, Богдане Івановичу?

— Знаєте, коли ви вчора пішли телефонувати додому, мені здалося, що вас щось дуже турбує. А коли повернулися і сказали, що хотіли щось уточнити у дружини, то, не хочу лукавити, мені це пояснення здалося недостатнім.

— Так, ви не помилилися, але, на жаль, зараз це вже не має ніякого значення.

— І все ж, Сергію Олексійовичу, якщо ви щось пригадали чи на щось звернули увагу, то розкажіть.

— Вчора, коли ви розповідали про візника, я пригадав, що квартира професора Іванової знаходиться десь метрів за сто від мого будинку, якщо навпрошки, через провулок, а якщо фаетоном, то разів у п’ять довше. От я й подумав, що цей візник міг після нас підібрати саме того пасажира, який і став причиною його власного зникнення.

— Звичайно, але це могло статися і в іншому місці, і значно пізніше. Адже ми навіть не знаємо причини зникнення візника. Можливо, його пограбували і вбили. А може, він, п’яний, сам впав з козел і його переїхав власний фаетон.

Орлов йому заперечив:

— Так, але, по-перше, труп не знайдено. Якби ви його знайшли, то фотографій мені б зараз не показували. Та й власний фаетон його не переїхав, бо слідів крові на колесах виявлено не було. Інакше ви мені про це також би сказали.

— Вашим міркуванням не вистачає однієї дуже важливої деталі. І я не вірю, що ви не відчуваєте цього самі. Які факти навели вас на думку, окрім того, що ви знали, де мешкає професор Іванова, що після вас до візника сів убивця?

— Кров!

— ?!

— Коли ми підійшли до нашого будинку і зайшли у двір, то побачили перед під’їздом на мозаїчній плиті огидну калюжу крові і слизу. Від неї ще йшла пара, і було зрозуміло, що вона ще свіжа, а цей час збігається з часом, коли померла Лілія Федорівна. Далі. Кров була яскраво-червона, а такою буває лише артеріальна кров. При електричному освітленні це було дуже добре видно. Я відразу попросив служницю змити кров. Під час моєї вчорашньої телефонної розмови я запитав, куди вона поділа відро з ганчіркою. Вона відповіла, що ганчірку викинула, а відро вимила гарячою водою.

Аблаутов підскочив:

— Один шанс зі ста, що ми встановимо групу крові, але дев’яносто зі ста, що я знайду…

За кілька хвилин чоловіки разом з Рождественським були біля будинку Орлова. Служниця пояснила їм, куди вона змила кров зі сходів. Також з’ясували й те, що вранці, увечері і ще раз вранці двірники згрібали сніг і скидали на купи. Рождественський розкопав сніг спеціальною лопаткою і скоро знайшов кілька рожевих шматків льоду.

— Це — кров, — сказав він. — Тепер ми поїдемо до лабораторії. Треба подивитися, чи можна встановити групу крові.

— Що, крові недостатньо для аналізу? — запитав Орлов.

— Ні, крові достатньо, але, за нашими даними, там має бути змішано кров як мінімум двох людей.

— Отже, ніякої надії?

— На кров ніякої, але що стосується слизу і слини, то я на це більше розраховую. Ви ж пам’ятаєте, Сергію Олексійовичу, що у ванній кімнаті професора Іванової ми знайшли слину з кров’ю покійної, але ця слина не належить Лілії Федорівні. Ми маємо її характеристики, а отже, у нас є шанс встановити — чи не тій невідомій з моргу належить ця слина?

… Орлов запросив Аблаутова повечеряти в нього, але той відмовився, бо хотів порівняти відбитки пальців, знайдених у Шеншиних, з відбитками у картотеці поліції.

— Не може такого бути, щоб вони ніде не були зафіксовані.

— Ну, що ж, — сказав Орлов. — Тоді — до зустрічі.

Ще у коридорі Інна Іванівна кинулася до нього:

— Сергію, що сталося у Шеншиних?

Орлов відповів спокійним голосом:

— Жахливі речі. Дружину генерала і покоївку вбили. Напевно, напали грабіжники.

— А Віка?

— Її врятувало те, що вона поїхала до Петербурга.

— Отже, грабіжники і більше нічого?

— Хіба цього замало?

— Ні, але тепер мені зрозуміло, чому я бачила уві сні такі жахи. Піду зателефоную Холодовій. Вона запитувала. Сергію, я так розумію, що злочинців ще не знайшли?

— Ні, не знайшли.

Орлов рушив до свого кабінету, сів у м’яке крісло і відкинув голову на спинку. Нарешті він залишився сам. Йому є над чим поміркувати. Особливо його хвилювала ситуація на дачі. Ніхто, крім нього, Аблаутова та ще двох поліцейських, один з яких мав доставити Віку з матір’ю на його дачу, а другий змінити його, не знав, що жінки переховуватимуться саме у Орлова на дачі. Отже, орловська лжепокоївка дізналася про це від когось з них чотирьох. Себе він з самого початку виключав. Бог йому свідок, але навіть дружині він цього не сказав. Аблаутову це робити було ні до чого. Отже, залишилися поліцейські. І раптом Орлов аж підстрибнув:

— І як же я відразу не здогадався! Це ж — грекиня з служницею! Так-так, вони підслухали розмову поліцейського з Шеншиною і домовилися з убивцями. Все дуже логічно. Грекиня хотіла вийти заміж за генерала, і єдиною перепоною їй у цьому була його дружина. Віку їй вбивати не було потреби. До того ж вона знала, що дівчини немає вдома. Тепер зрозуміло, звідки відбитки чоловічих пальців… Так-так! Далі… Служниця грекині могла зателефонувати Шеншиним на правах сусідки і сказати, що хоче зайти до них, а потім, коли двері було відчинено, туди увірвалися вбивці. Запис про наші з Аблаутовим відвідини буде для них алібі. Отже, це вони…

До кімнати зайшла Інна Іванівна:

— Зателефонувала. Холодова знепритомніла. Буревий сидить у неї під крильцем і не вилазить.

— Він що, до нас вчора не приходив?

— Ні, тепер його від Холодової не відірвати.

— Він що, і до телефону не підійшов?

— Ні!

— І не телефонував?

— Ні, але Холодова від нього вітання передавала. А ще в них цей дурник сидить — хорунжий Рєпін. Він у захопленні од віршів Буревого…

Орлов пригадав, що так і не розповів дружині про дуель, де він був секундантом Буревого, а Рєпін — секундантом Мілітарьова, але вирішив, що, мабуть, і не треба.

— А чому ти його дурником називаєш? Ти ж його зовсім не знаєш.

— Це я Рєпіна не знаю! Та його по всіх літературних салонах водить за собою цей чорносотенець Мілітарьов, який критикує на всі заставки — і Брюсова, і Бальмонта, і Блока, і Бєлого, і Гіппіус з Мережковським, і навіть тебе, а потім каже: «А тепер, панове, вам, втомленим від цієї „пожидовленої“ поезії, даю можливість послухати справжню російську поезію!» І читає свої билини упереміж